Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

— Ну і Йоссар’ян! — уже голосніше реготнули гравці, почувши, як той їх передражнює.

— Ну і Йоссар’ян! — у тон їм повторив Йоссар’ян.

— Йоссар’яне, благаю! — знову просичав Кристі.

— Ну, тепер бачите? — тріумфував Мудренджер. — Це соціально небезпечний тип.

— Затули пельку, — порадив Данбар, що взагалі симпатизував йому, бо Мудренджер завжди нагонив на нього нудьгу, і час минав для нього не так швидко.

— Таж Везунбі тут сьогодні немає! — єхидно під’юдив Йоссар’яна Мудренджер.

— А при чому тут Везунбі? — запитав Йоссар’ян.

— І полковника Пескарта нема! — не вгавав Мудренджер.

— А при чому тут полковник Пескарт?

— Тоді яких же падлюк ти ненавидиш?

— А які тут є?

— З тобою неможливо сперечатися, — рішуче відказав Мудренджер. — Ти й сам не знаєш, кого ти ненавидиш.

— Хоча б тих, хто намагається мене отруїти, — озвався Йоссар’ян.

— Ніхто не намагається тебе отруїти!

— А чого ж уже двічі мені підсипали отруту в їжу? Раз — коли ми брали Феррару, другий — під час Великої Облоги Болоньї.

— Отруту було підсипано всім, — пояснив Мудренджер.

— І ти гадаєш, мені особисто від цього легше?

— До речі, то була зовсім не отрута! — із запалом вигукнув Мудренджер, який завжди гарячився — тим більше, чим більше збивався з пантелику.

Мудренджер неначе забув усе те, що йому стільки разів утовкмачував Йоссар’ян: скільки він себе пам’ятає, хтось так чи інакше важився на його життя. Бо одні його люблять, інші — не люблять і зичать йому смерті. А не люблять його за те, що він ассірієць.

— Та чхав я на них усіх, — поблажливо всміхаючись, терпляче пояснював він Мудренджерові,— бо в моєму здоровому тілі здоровий дух, і я сильний, як бугай. Нічого вони мені не зроблять, бо я Тарзан, Мандрейк, Флеш Гордон із коміксів — в одній особі! Я — Віллі Шекспір, я Каїн, я Одіссей, я Летючий Голландець, я Лот із Содома, я сумовита Деїрдре, я казковий Свинопас, я таємничий елемент Зет двісті сорок сім! Я…

— Псих! — вереснув, перебиваючи його Мудренджер. — Ось ти хто! Безнадійний псих!

— …великий із великих! Я — Остання Надія Білошкірих, я гроза неправих. Я достеменний супрамен.

— Супермен? — зойкнув Мудренджер. — Це ти — супермен?

— Супрамен, — поправив його Йоссар’ян.

— Гей, хлопці, перестаньте! — втрутився збентежений Кристі.— На нас усі дивляться.

— Ти псих! — змахуючи безсилі сльози, вигукнув Мудренджер. — У тебе комплекс Ієгови, ти…

— Нафанаїл?

— Що іще за Нафанаїл? — відчуваючи якусь каверзу, замовк на півслові Мудренджер.

— Який Нафанаїл? — невинно поцікавився Йоссар’ян.

— Ти в кожному підозрюєш Ієгову! — спритно обминув пастку Мудренджер. — Ти гірший за Раскольникова!

— Гірший за кого?

— За Раскольникова, який…

— Раскольникова?

— …який вважав, що йому дозволено вбити стару жінку…

— Я — гірший?

— …сокирою. Так-так, гірший!.. І зараз я тобі це доведу.

Збуджено сопучи, Мудренджер заходився перелічувати симптоми Йоссар’янової недуги: маніакальна переконаність, ніби всі навколо нього божевільні, людиновбивчий потяг косити всіх підряд із кулемета, нахил до спотворення власного минулого, параноїчна підозріливість та манія переслідування.

Однак Йоссар’ян був певен, що саме він не помиляється, бо, пояснив він Мудренджерові, він зроду не помилявся. Всюди, куди не глянь, самі божевільні, і єдине, що залишається зробити серед цього розгулу божевілля такій нормальній і розважливій молодій людині, як Йоссар’ян, — так це сховатися, інакше не вцілієш.

Вийшовши із шпиталю, Йоссар’ян скоса придивлявся до кожного стрічного. Хоча Майла на базі не було — той подався до Смирни по врожай фініків, офіцерська їдальня працювала на славу. Ще сидячи в санітарній машині, поки вона мчала донизу, рвучко підскакуючи по вибоїнах звивистої, схожої на рвані підтяжки, грунтової дороги, Йоссар’ян жадібно ловив ніздрями пряний аромат приправленого гострими спеціями баранця. На обід того дня був шашлик — на шампурах, мов сатанинські змії, смачно сичали кусні м’яса, що їх аж три дні маринували у спеціальному розчині, рецепт якого Майло вишахрував у одного пройди гендляра на Близькому Сході; за гарнір правив перський рис та спаржа по-пармськи; на десерт подавали вишневе желе і по чашечці паруючої кави по-турецьки з коньяком чи лікером, за смаком. Порції були велетенські, і їх майже непомітно подавали на застелені дамаськими скатертинами столи італійські офіціанти-віртуози, що їх викрав для Майла на Великій землі сам майор …де Копитляй.

Лиш відчувши, що він скоро лусне, Йоссар’ян важко відхилився на спинку стільця в приємному заціпенінні, не маючи навіть сил витерти клейкі від соусу губи, Відколи Майло став начальником їдальні, звичайні трапези перетворилися в них на розкішні бенкети, і на мить Йоссар’янові здалося, що все не так уже й погано.

Та це запаморочення враз минуло, коли він, гикнувши, пригадав, що всі тільки й шукають нагоди його вбити. Йоссар’ян прожогом вискочив з їдальні й побіг до Дока Дайліка просити, щоб той негайно списав його на землю й відправив додому.

Док Дайлік вигрівався на осонні, сидячи на високому стільці біля свого намету. Здалеку він скидався на понурого птаха, гостреньким, хижим писком нагадував відгодованого щура.

— П’ятдесят, — одказав він Йоссар’янові, похитавши головою. — П’ятдесят бойових вильотів — наказ полковника.

— Але ж у мене всього сорок чотири!

Його зойк не справив на Дока Дайліка ніякісінького враження, і, знову похитавши головою, той рівним голосом повторив:

— П’ятдесят бойових вильотів, п’ятдесят. Новий наказ полковника.

3. Тупермейєр

Коли Йоссар’ян цього разу повернувся із шпиталю, в наметі він застав Вессла й небіжчика. Той небіжчик отруював йому життя, Йоссар’ян терпіти його не міг, хоча ніколи у вічі не бачив. Йоссар’яна страшенно дратувало, що небіжчик тижнями не вилазить з намету, і він кілька разів ходив до штабу ескадрильї зі скаргою на нього, а сержант Трезор і слухати нічого не хотів. Ніякого небіжчика там нема, його просто не існує, казав Йоссар’янові сержант Трезор, і це була чистісінька правда, бо хіба ж він був би небіжчиком, коли б існував?!

Ще безнадійнішою справою було йти скаржитись безпосередньо майорові Майору, кощавому, довготелесому командирові ескадрильї, який чимось скидався на Генрі Фонду в хвилини смутку і який вискакував у вікно щоразу, тільки-но Йоссар’ян, відіпхнувши сержанта Трезора, проривався до майорового кабінету, щоб доповісти командирові про свою справу.

Жити в одному наметі з небіжчиком було зовсім не просто. Навіть Вессл — і той нарікав на нього, хоча жити в одному наметі з Весслом теж було не так просто. Того дня як Йоссар’ян виписався із шпиталю, Вессл паяв трубку, по якій авіабензин мав надходити до грубки, що її Вессл почав ставити, поки Йоссар’ян вилежувався у шпиталі.

— Що ти робиш? — насторожено запитав Йоссар’ян, зайшовши до намету, хоча відразу усе второпав.

— Тут ось трохи