Надійка Гербіш - Теплі історії до шоколаду

їхня мама поклала лице на руки й щиро сміялася. Вони були такими жвавими, такими теплими, що хотілося підійти до них і обійняти. І посміятися разом із ними.

А за столиком у дальньому, дуже затишному кутку, сиділи двоє молодих жінок і теж голосно розмовляли. Коло них стояла гірка з хвостиком усіляких пакетів і торбинок. Видно було, що панянки до зливи розважалися прогулянками магазинами й залишилися досить задоволеними результатами. Вони показували одна одній придбані прикраси й туфлі, а потім — офіціант саме приніс їм два глінтвейни й побіг до барної стійки, аби не змушувати інших відвідувачів чекати надто довго — одна з них щось змовницьки прошепотіла, й очі у неї іскрилися. Вона розгорнула один пакунок і любовно провела пальцями по чоловічому вовняному светрі грубої в’язки.

— Нарешті знайшла такий, про який він мріяв, — прочитала Карла по губах молодиці.

І від того глядачці справжнього дощового кіно стало так добре й ніжно всередині, що довелося негайно кликати Маріо й замовляти ще один великий шматок «захера». Чоловік підморгнув їй і сказав, що цього тижня він не молився, аби пішов дощ. І це могло означати тільки одне: Карла скучила за своїм улюбленим «фільмом», за улюбленим тортом і за ним, тобто, за Маріо.

Дівчина не відповіла нічого, лише стиха засміялася й відвела очі. Маріо показав щось жестами офіціанту, той кивнув і підморгнув йому, і поки чоловік мостився на стільці навпроти Карли, затуляючи своїми плечима й широким красивим тілом майже весь простір кав’ярні, на столі перед ними якимось дивом намалювалися два горнятка з чорно-білим гарячим шоколадом.

— У всіх кінах рано чи пізно з-поміж масовки з’являється головний герой, хіба ні?

— Можливо, я ще не всі кіна бачила, — відповіла Карла, прихилившись чолом до шибки й видивляючись щось надворі поміж крапель дощу.

— Хочеш, поб’ємося об заклад? Якщо таки у всіх, ти даси мені прочитати те, що там пишеш довгими ночами, коли всі сплять, і тільки в твоєму вікні світиться. Я ж знаю, що ти щось там пишеш!

— Ти шпигуєш за моїм вікном? Не дивно, що вранці й аж до обіду ти такий сонний і втомлений. Краще би спав.

Маріо пропустив повз вуха останнє зауваження Карли.

— Але є одна умова. Всі фільми ми будемо дивитися разом. Дівчина хотіла щось заперечити, але Маріо вже підніс до носа свою філіжанку з шоколадом, заплющив очі й зобразив таке блаженство на лиці, що Карла не змогла опиратися бажанню зробити те саме. Хтось із офіціантів увімкнув улюблену романтичну мелодію дівчини. Дощ не припиняв цокотіти по шибках. А Маріо вже не дивився на Карлу, тільки облизував ложечку й танцював плечима й бровами у такт музиці.

Звідки береться натхнення

Ми сидимо на парі й говоримо про важливе. Я ще не можу звикнути до того, що мої слова конспектує кілька рук водночас. Раптом одна рука перестає писати — Віра відкладає ручку й запитує про людей і обставини, які мене надихають. Я не вмію відмовляти студентам у розмові про натхнення. А ще — не вмію робити їм зауважень. Мені здається, я можу навчити їх тільки на власному прикладі. Теорію ми переплітаємо з практикою. Лекції про літературу змішуємо з розмовами про натхнення. У нас лише п’ять хвилин до перерви, я розповім їм лише одну коротку історію. А поміж тим у пам’яті зринає багато інших.

•

Пригадується, як колись, страшенно втомлена, розгублена й несмілива, я потрапила в гості до подруги, з якою познайомилися через блоґ.

У її світлій помаранчевій кімнаті добре й затишно. На дерев’яних полицях багато книжок і сувенірів із далеких мандрівок. Надя знає так багато історій. Вона принесла мені з кухні запашного чаю у великому горняті, а потім чорничний пиріг на вишуканій африканській тарілці. Ми говоримо про Нору Джонс, про Індію, Прованс, Англію і австрійські замки. Про науку й творчість, чоловіків та музику. Вечір настає дуже швидко, Надя проводить мене на зупинку, від Дніпра віє холодом, я натягую капюшон і усміхаюся подрузі на прощання. Вона вкладає мені в руки клунок — із красивим великим горням і пачкою турецької кави. А ще дає почитати книжку, яка згодом (але тоді я ще того не знаю) стане моєю улюбленою.

•

У мене є молодша сестра, яку я бачила лише раз чи два. Ми живемо в різних містах, у нас такі різні життя. Але нарешті нам випадає зустрітися знову. Я готую подарунки заздалегідь і так хочу, щоби вони їй сподобалися. У нас цілий вечір на двох — і ми несподівано з’ясовуємо, що в наших геть різних життях так багато схожостей. Я обіймаю сестру за плечі й даю їй подарунки. Вона виймає з кишені два брелока з ведмедями, один дає мені, а другий залишає для себе.

Минають роки, ми бачимося значно частіше. Я привожу сестрі брелок із червоною телефонною будкою з Лондона, і собі купую такий самісінький.

•

Коло наших воріт зупиняється машина. Ми виходимо зустрічати гостей — чудову родину, яка привезла нам за багато сотень кілометрів книжки й одяг для інтернатських діток. Завтра ми всі разом поїдемо туди, будемо обіймати учнів і вручати їм пакунки, а зараз у нас є цілий вечір на свіжі домашні страви, гарячий чай і шоколад з кунжутом, на знайомство, прогулянку горами і довгі розмови. Красива чорноока дівчинка Леся бере мене за руку й запитує, чи можна, щоби вона одразу казала мені «ти». Я киваю, сміюся і наперед знаю, що ми потоваришуємо. Її мама — сонячна жінка з теплою усмішкою і красивим шаликом на шиї — дарує мені букетик конвалій, моїх улюблених квітів. Її чоловік Орест про щось гомонить із моїм чоловіком, і вони обоє сміються. Мені здається, то так красиво, коли люди знайомляться. І коли їм тепло й добре разом.

Згодом ці люди стануть значною і такою дорогоцінною частиною нашого життя. А поки ми просто йдемо на прогулянку. Сади цвітуть, а сонце сідає за гори. У Лесі теплі руки й мені весь час хочеться пригортати її до себе.

•

Я приїжджаю до Франківська доволі пізно, коли вечір вже згорбився над містом, затуляючи собою сонце від перехожих. У мене всього дві години на те, щоби відчути місто. У кав’ярні готують невимовно смачну каву «Нікараґуа» і такий само невимовно смачний сирник.

Богдан вміє бачити й показувати те, чого б я сама ніколи не розгледіла. Він розуміє місто