Марина Гриміч - Second life (Друге життя)

Артем зробив те саме. Це було легко. Не так, як у дитинстві. А ніби в комп’ютерній грі, у віртуальному просторі second life.

Коли Серафим з Артемом вилізли з котловану, вони опинилися на пустирі, розчищеному від старих одноповерхових міщанських будинків і старих міщанських садочків.

Тепер там були купи старого сухого сміття — уламки стін, стільців, шматочки шпалер, оббивки меблів, діряві каструлі, олов’яні ложки. На цих горах проросли сині квіти. Саме такі росли на київських пустирях, що запанували на місцях розвалин так званого приватного сектора, який колись займав велику частину старого Києва.

Зараз таких квіток у Києві нема. А тоді були. Артем запам’ятав їх, бо саме з них він зробив і подарував перший у своєму житті букет.

— Що це? — суворо спитала Марина.

— Це тобі, — покірно відказав він.

На обличчі суворої вчительки з’явилося щось на зразок розгубленості.

— Дякую…

Тьома не знав, що відповісти. Він лише притулив вухо до свого плеча: мовляв, я сам не знаю, чому я це зробив…

…Перетнувши пустир, Серафим і Артем вийшли неначе на високий берег вузької ріки, а на протилежному березі — низькому — височів великий модерний хмарочос зі скляними стінами.

Саме в такому хмарочосі у великому північноамериканському місті Артем жив зовсім недавно. Зараз він вдивлявся в одне з вікон, ніби намагаючись розгледіти в ньому інтер’єр квартири. Власної квартири.

Велике панорамне вікно на всю стіну з краєвидом на озеро… Артем несподівано побачив у ньому колишнього себе. Це студіо: вітальня, їдальня і кухня плавно переходять одна в одну… Біля кухонної «стінки» в стилі хай-тек — високий стіл з високими барними стільцями. Коли Артем снідав, він вмикав музику і повільно їв. Ретельно пережовував їжу, як рекомендували спеціалісти-дієтологи. Жовна різко виділялися на чисто виголеному обличчі. Його обличчя було подібне до облич чоловіків-моделей, які рекламують станки для гоління. Він мав складне для гоління обличчя, зі складним «ландшафтом», з багатьма «лагунами» й «узвишшями», «дюнами» і «ярами». І справді, була в його обличчі якась магія, Елізабет мала рацію. Тепер він у цьому переконався, роздивляючись самого себе крізь вікно, з відстані потойбічного світу.

Артем любив снідати сам. Це була єдина можливість додержати своїх дієтологічних принципів, принципів здорового способу життя, які він встановив для себе. Обіди і вечері дуже часто проходили як корпоративні заходи, вносили хаос у його дієтологічну програму, і це його дратувало. Адже він був взірцевим членом взірцевого високоцивілізованого північноамериканського суспільства.

Сніданки для нього перетворились на своєрідну форму медитації. Він уникав компанії, і навіть коли Елізабет ночувала в нього, вона намагалася не заважати йому вранці, лише обережно підглядала за ним, ніжачись у ліжку.

У цей момент він справді був просто бездоганним. Елізабет таки мала рацію. Тепер, дивлячись на себе збоку, Артем міг це оцінити. Кожен обрис його щелепи, трохи випукле підборіддя, рух м’язів під час ковтка кави були настільки ідеальними, неначе спроектованими на комп’ютері. Ні, жодна машина не здатна створити цей шикарний дизайн, хіба що небесний комп’ютер, за яким сидить не програміст, а Серафим, або Ангел, або Архангел. Артем спостерігав за тим, як ковток кави ледь помітними на тонкій шкірі хвилеподібними рефлексами рухається донизу, до того місця, де був розстібнутий гудзик його бездоганної сорочки, і зникає десь унизу, під коміром.

Він почув музику, яку слухав він же, тільки той, з першого життя. Це була Чіо-чіо-сан. Вона плакала, і він, здавалося, також ковтав сльози зворушення, але насправді це був лише ковток кави.

У ці хвилини ранкової медитації він не був людиною. Це був інопланетянин. Це був Ангел. Це був Архангел.

Це був Демон: перший Ангел, що збунтувався проти свого Вчителя, коли той, витворивши неймовірно досконалий світ, зупинився, щоб відпочити перед другим таймом креативного процесу. Обдумати те, що він зробив, і накидати креслення наступного етапу. Зупинка була необхідна, аби не наробити дурниць. Однак Ангел, який допомагав Йому в усьому, його Учень і водночас Креативний директор Творення світу вирішив, що Бог зупинився назавжди, що Він більше не хоче змін. І збунтувався проти Вчителя.

Артем бачив самого себе у профіль. Біла шкіра з дводенною темною щетиною на складному ландшафті чоловічого обличчя, сині очі, коротка маскулінна зачіска. Так, він був Демоном, прекрасним і самовпевненим.

— Про що ти думаєш? — спитав Серафим.

Вони стояли на вершечку крутого пагорба. Серафим розмахував над прірвою якимись

дивними паличками, з’єднаними мотузкою-нунчаками.

Ця гра заворожувала Артемів погляд. Він загіпнотизовано дивився на кола, які вимальовувалися на тлі прірви.

— Про те, що моє життя — не суцільне полотно, а квілт — стьобана ковдра, зроблена з різних клаптиків, — промовив він. — Дейв, Марина, Елізабет, Чарльз, моя бабуся… Між усіма ними немає зв’язку, як між окремими файлами в одному фолдері мого життя…

— Це дуже правильне відчуття, — сказав Серафим. Він перекинув нунчаки в ліву руку і знову став накручувати ними кола. — Люди настільки повірили в теорію Дарвіна, що прикладають її до всього, навіть до свого життя. Насправді життя хоч і лінійне, однак не безперервне. Життя кожної людини складається з окремих файлів, з життів різних людей, які носять одне й те саме ім’я протягом усього свого існування, та й то не завжди. Часто люди змінюють ім’я: жінки виходять заміж, ченці приймають обітницю, транссексуали змінюють стать, тубільці відбувають обряд ініціації… Чи не досить? Я маю на увазі, що вам на землі здається, ніби одна людина проживає одне життя, а насправді життя різних індивідуальностей, різних індивідів зібрано в одному фолдері одного життя.

Артем шоковано дивився на Серафима:

— Ти це серйозно? Чи це всього-на-всього метафора? — насторожено спитав він.

— Це дуже серйозно. Ти навіть собі не уявляєш, наскільки.

Серафим викручував нунчаками вісімки перед собою. Не відриваючи погляду від нього, Артем по якійсь паузі замислено спитав:

— Чому люди про це не знають? Вірніше, чому ви не дозволили їм це знати?

Серафим пришвидшив оберти. Почувся легенький свист.

— А навіщо це людям? — спитав він, дивлячись Артемові просто в очі.

— Якби люди це знали, це позбавило б їх багатьох проблем.

— Наприклад? — Серафим ще збільшив силу обертів.

Артему все тяжче і тяжче було відірвати погляд від вісімки. Він спробував якомога логічніше сформулювати свою думку, проте лишився незадоволеним собою:

— Наприклад, коли людина в молодості наробила багато дурниць, а в старості мучається докорами сумління… Якби людина знала, що ці помилки наробила не вона, а інша людина під її іменем, їй би легше було жити і вмирати.

— Це ще один