Афанасій Фрезер - 100 чарівних казок світу

юнга, а все-таки не юнга. – Я привіз тобі привіт з Корсера. Ось місто з майбутнім! У нього свої поштові карети і пароплави. Колись його вважали жалюгідним містечком, але ця думка вже застаріла. «Я лежу на морі! – каже Корсер. – У мене є шосейні дороги і парк! Я народив на світ поета, та ще якого веселого, адже не всі поети веселі! Я навіть збирався послати один зі своїх кораблів у плавання навколо всієї земної кулі!.. І як дивно я пахну, від самих міських воріт! Це тому, що всюди квітнуть чудові троянди!»

Маленький Тук поглянув на них, і в очах у нього зарябіло від червоних і зелених кольорів. А коли хвилі барв уляглися, він побачив порослу лісом кручу над невидимим фіордом. Над кручею підносився старий монастир з високими гострими вежами і шпилями. Згори збігали дзюркотливі струмки. А біля джерела сидів старий король; сива голова його з довгими кучерями була увінчана золотою короною. Це був король Роар, ім'ям якого і названо було джерело, а за джерелом і місто поблизу Роскілле. Стежкою, що вела до монастиря, йшли, тримаючись за руки, всі королі і королеви Данії, увінчані золотими коронами. Орган грав, струмки джерела повторювали за ним наспів. Маленький Тук дивився і слухав.

– Не забудь про стани! – сказав король Роар.

Раптом усе зникло. Та куди ж це все пропало? Немов перегорнули сторінку в книжці! Перед хлопчиком стояла старенька полільниця, вона прийшла з міста Cope, – там трава росте навіть на площі. Вона накинула на голову і на спину свій сірий полотняний фартух; фартух був геть мокрий – мабуть, ішов дощ.

– Так! – сказала вона і розповіла йому про забавні комедії Хольберга, про короля Вальдемара та єпископа Абсалона, потім раптом уся зіщулилася, захитала головою, немов збираючись стрибнути, і заквакала. – Ква! Ква! Ква! Як вогко, мокро і тихо в Cope! Ква! – Вона обернулася в жабу. – Ква! – І вона знову стала жінкою. – Треба одягатися відповідно до погоди! – мовила вона. – Тут вогко-вогко! Моє місто схоже на пляшку: увійдеш у горлечко, звідти ж треба і вийти. Раніше воно славилося чудовою рибою, а тепер на дні «пляшки» – червонощокі хлопці; вони вивчають тут різні премудрості: грецьку, єврейську… Ква!

Хлопчикові почулося не то квакання жаб, не то шльопання чобіт по болоту: все той самий звук, одноманітний і нудний, під який Тук і заснув міцним сном. І добре зробив.

Але й тут йому наснився сон, – інакше що ж усе це було? Блакитноока, білява і кучерява сестричка його, Густава, раптом стала дорослою чарівною дівчиною, і, хоча ні в неї, ані в нього не було крил, вони полетіли разом у повітрі над Зеландією, над зеленими лісами і блакитними водами.

– Ти чуєш крик півня, маленький Тук? Кукуріку! Ось із бухти Кеґе полетіли кури! У тебе буде пташиний двір, великий-превеликий! Тобі не доведеться бідувати! Ти, як мовиться, уб'єш бобра і станеш багачем, щасливою людиною! Твій будинок височітиме, як вежа короля Вальдемара, буде багато прикрашений такими ж мармуровими статуями, як ті, що створені поблизу Преєте. Ти розумієш мене? Твоє ім'я облетить увесь світ, як корабель, який хотіли відправити з Корсера, а в Роскілле – «Пам'ятай про стани!» – сказав король Роар – ти говоритимеш добре і розумно, маленький Тук! Коли ж нарешті зійдеш у могилу, спатимеш у ній тихо…

– Як у Cope! – додав Тук і прокинувся.

Був ясний ранок, він нічогісінько не пам'ятав зі своїх снів, та й не треба було – нічого заглядати вперед.

Він схопився з ліжка, взявся до книжки і швидко вивчив свій урок. А стара прачка просунула в двері голову, кивнула йому і сказала:

– Спасибі за вчорашнє, голубчику! Хай Господь здійснить найкращий твій сон.

А маленький Тук і не знав, що йому снилося, зате знає це Господь Бог!

Комірець

Комірець давно вже досяг шлюбного віку, але нареченої в нього не було. Одного разу його кинули у прання разом із панчішною підв'язкою.

– Які ви граційні та гарні! – розсипався в компліментах комірець. – Такої краси я ще ніколи не бачив. Ви дозволите з вами познайомитися?

– Не варто! – відрізала підв'язка.

– А де ви живете?

– Я прошу вас, не треба зі мною заговорювати! – белькотала підв'язка.

– Але бачити таку красуню й мовчати – неможливо! – увивався коло неї комірець.

– Ах, ви не могли б залишатись на місці? – вигукнула підв'язка. – Ви точнісінько як справжній чоловік!

– Я ще й денді! – додав комірець. – У мене шевська підставка і гребінка є!

І хоча щасливим володарем цих аксесуарів був не він, а його господар, комірець не переставав вихвалятися.

– Відійдіть! – наполягала підв'язка.

– Недоторка! – відгукнувся комірець.

Аж ось його вийняли з таза, накрохмалили, а коли висох, поклали на прасувальну дошку, взяли гарячу праску…

– Вдовичко! – перейшов комірець на праскову плитку. – Я весь палаю від вашого дотику. Будьте мені за дружину!

– Ах ти, обідранець! – Праскова плитка пихато пройшлася по комірцю.

Комірець трохи зносився по краях. Ножиці були покликані підрівняти їх.

– Ви, певне, відома балерина? Бач, як гарно витягуєте ніжки! Людям з вами не зрівнятися! – привітав комірець новий об'єкт свого вподобання.

– Так і є! – відповіли ножиці.

– Вам личить бути графинею! – розійшовся комірець. – Я можу запропонувати вам лише господаря-денді, шевську підставку і гребінку, але як би я хотів дати вам графство…

– Сватів засилаєте?! – розгнівались ножиці і покраяли його.

– З наречених залишилася тільки гребінка! – підсумував комірець. – Міледі, у якому чудовому стані ваші зубки!.. Чи входив до ваших планів законний шлюб?

– Авжеж! – відповіла гребінка. – Я заручена з шевською підставкою!

– Заручені? – розлютився комірець.

Позбувшись останньої претендентки, він роздумав одружуватись.

З часом комірець разом з іншим ганчір'ям опинився на паперовій фабриці. Це був справжній салон для різношерстого товариства; тонке полотно традиційно трималося подалі від грубого. У кожної ганчірки була сила-силенна історій, не кажучи вже про хвалькуватого комірця.

– Скільки в мене було наречених! – нахабно брехав він. – Проходу не давали, адже підкрохмалений я здавався завзятим денді! У моєму розпорядженні були особисті шевська підставка і гребінка. О, моє перше кохання – зав'язка: тонка, ніжна, м'яка! Бідолаха кинулася через мене в таз! А одну вдовичку я довів просто-таки до кипіння… Досить було її кинути – і вона почорніла з горя! А балетна прима… вона завдала мені глибокої рани, чортиця! Моя люба гребінка так сохла за мною, що залишилася без зубів! Мені й справді є що згадати!.. Але найближче до серця я взяв учинок підв'язки, тобто зав'язки, що кинулася через мене в таз.