Ярослав Раймунд Вавра - Міцний кулак туарегів

двоколку. Таця впала — і вісім варених баранячих голів покотилися по землі.

Падіння важкої бронзової таці на землю привернуло загальну увагу. Люди на подвір'ї зареготали.

Та Бабула тільки кліпав очима — і ні пари з вуст.

Слуги й візники так сміялися, що Абу-ль-Гасан вийшов подивитися, що сталося. Купець пізнав Бабулу.

— Диви, Бабула! Чи ти не мене шукаєш?

— Вельмишановний пане… Ой… Ой!..

— Ти хочеш переказати мені щось од Гасана? — підбадьорив хлопця Абу-ль-Гасан.

— Од Гасана — нічого… — затнувся Бабула й завмер, роззявивши рота, не знаючи, як повідомити про страшну новину.

Абу-ль-Гасан поважав Бабулу, бо знав, що той хлопець пристойно годується, тому, коли Бабула сказав, що Гасанові нічого не треба, купець зацікавився, чого ж він тоді прийшов. Але саме тієї миті Бабула простогнав:

— Пане! Пане… Твій син — помер…

Червоне обличчя Абу-ль-Гасана зблідло. Він схопив Бабулу за сорочку:

— Гасанко? Що ти кажеш? Помер? Як же це? Адже він звідси побіг здоровий!!!

Старий Гасан — чесна, міцна людина. А такі — найліпші батьки. І тепер в нього підсвідомо майнула думка, що він ніколи не показував своєму наймолодшому, що любить його дужче, ніж отих п'ятьох, котрі ніби й не потребували його батьківської ласки.

— Та невже аллах допустив би це?!!

— Убив… Його убив — Махмуд Алі! Жорстокий убивця! Він бив Гасана щодня! Катував його так три роки. А я? Я ще казав Гасанові: штурханці — то дрібниця, кожному челядникові перепадає на горіхи від майстра. А коли ти навчишся від Махмуда Алі майстерності, батько обладнає тобі майстерню, й усі посунуть до тебе, бо ти — Абу-ль-Гасанів син, а не зайда, як той Махмуд. Я, я співучасник у злочині! Але ж я — тільки дика вівця з пустелі, я гадав, що — то добре…

І Бабула розповів старому про Великого каді та про шану, яку було виявлено вбитому хлопчикові перед цілим Тріполі. І про паніку, яка зчинилася на базарі, й про те, що військо оточило цілий квартал міста…

Купець якусь мить прислухався, потім покірливо промовив підупалим голосом:

— Ходімо, Бабуло! Одведи нещасного батька до вбитого сина. Я ніколи не забуду твоєї доброї послуги…

Вони якийсь час ішли мовчки, а тоді старий Гасан проказав з відчаєм:

— Не ти, любий хлопче, а я винний у всьому. Я винний! Боже! Хай упаде кров на мою дурну голову! Його мати заповідала мені, щоб я підтримував сина, так, як тичка підтримує виноградну лозу. А я що робив? Його плач підбурював мене проти нього. Знаєш, Бабуло? Я не мав клопоту з п'ятьма хлопцями, дужими, здоровими! Їх мені, справді, не важко було виховати. А цього єдиного я не зміг навіть захистити — і аллах жорстоко покарав мене…

Старий картався увесь час, поки вони йшли. І ніхто ніколи не чув щирішої сповіді, як оце тепер бідолаха Бабула.

Хлопця в палац не пустили. Тож він лишився стояти перед зачиненою брамою найвищого суду, наче на варті.

Абу-ль-Гасан, згорбившись, спитав у воротаря, який відчинив йому двері:

— Куди поклали тіло мого синочка?

4

ЛІКАР ЛІКУЄ — І ВИГОЮЄ

Адже знайшли вони своїх батьків на хибному шляху…

Коран, сура[17] 37

уди поклали тіло мого синочка? — спитав Абу-ль-Гасан.

Воротар упізнав купця й низько йому вклонився, потім мовчки й з гідністю дав знак оздобленою палицею, щоб пан ішов за ним. Вони проминули подвір'я, вибрукуване червоно-чорною мозаїкою, й увійшли до внутрішнього двору, де звичайно в певні дні відбувалися судові процеси великого значення й де віддавали найвищу земну справедливість тим, хто зазнав кривди.

Але сьогодні всі справи з наказу Великого каді відкладено, аж поки відбудеться процес проти Махмуда Алі та його «спільників». Ахмед-ефенді вирішив використати цей випадок і навчити увесь тутешній люд, «бо навчити справедливості важливіше, ніж покарати! Люди, побачивши, до чого призводить їхній гріх, відмовляться од гріха й таким чином уникнуть великого нещастя». Так вирішив каді.

Це мав бути застрашливий процес, який прилюдно затаврував би нетерпиме ставлення до учнів.

Серед тих, що юрмилися на палацовому подвір'ї, чимало було таких, які прийшли сюди рано-вранці у власних справах. А тому що розгляд інших справ було відкладено, то всі схвильовано гомоніли про випадок з Махмудом Алі. Кожен знав сина заможного й вельмишановного купця Абу-ль-Гасана. І коли нещасний батько нарешті з'явився на подвір'ї, присутні співчутливо привіталися з ним, розуміючи батьківське горе.

— Хай аллах додасть тобі сили! — мовив якийсь старійшина від імені всіх;

Абу-ль-Гасана схвилювало співчуття, й сльози застелили йому очі, а воротар вів його далі, кудись аж у глиб палацу. Коли вони зупинилися перед дверима на галереї з колонадою, воротар мовив:

— Твого сина поклали тут. Це офіційне помешкання Ісмаїла-Бу-Дерба-ефенді! — й пішов до славнозвісного лікаря доповісти про гостя. Невдовзі він повернувся схвильований та збентежений і, затинаючись, попросив шановного купця ввійти.

І Абу-ль-Гасан побачив те, що так схвилювало воротаря.

— Гасанку, ріднесенький! — вигукнув він і завмер на порозі.

Старий воротар за дверима всміхнувся: адже він сам мав чотири сини і тому знав, що таке батьківська ласка. Тільки батько розуміє, що значить сина, котрого щойно оплакали, побачити серед живих, наче воскреслого з мертвих.

Маленький Гасан напівсидів на просторому хакімовому[18] дивані й з болісною усмішкою дивився на двері, звідки мав увійти татусь.

Побачивши батька, Гасан заплакав, а старий, гадаючи, що то між чудовими атласними подушками на дивані дух загиблого сина, не міг вимовити й слова.

— Склади подяку аллахові, пане, — почувся голос із глибини просторої кімнати, більша частина якої була добре обладнаною лікарнею, а решта правила старенькому за приймальню. — Склади подяку аллахові, бо він звелів ангелові стримати руку лихого чоловіка, якого люди звали Махмудом Алі і якого від сьогодні зватимуть — убивця дітей. Адже лишалося зовсім мало, пане, щоб твоя дитина назавжди пішла од нас. Поглянь, Абу-ль-Гасане, рана хіба що на палець од скроні. Ще трошечки — і навряд чи пощастило б урятувати хлопця…

Старенький лікар міг би й не пояснювати, що саме урятувало Гасанові життя. Адже про його мистецтво забобонні люди складали легенди.

Та учений понад усе на світі ненавидів брехливу поголоску про надприродність деяких людських знань. Він не став би розмовляти з людиною, котра з якоїсь причини вихваляла б його працю хоча б на волосинку більше, ніж того вона варта. Він би такого чосу дав підлесникам, що ті і в двері не втрапили б.

Старому лікареві