Туве Маріка Янссон - Країна Мумі-тролів. Книга друга

— Але ж яке синє і м’яке! — шаленів від радості Потішник. — Будемо гойдатися на хвилях, спати і нікуди не квапитися…

— Як гатіфнати, — мовив Фредріксон.

— Як хто? — перепитав я.

— Гатіфнати, — повторив Фредріксон. — Вони вічно мандрують, без жодної мети… Ні хвилини не знають спокою.

— Ет, то велика різниця, — заперечив Потішник. — Для мене спокій понад усе! Я люблю поспати. А гатіфнати ніколи не сплять, не вміють… Вони й розмовляти не вміють, усе намагаються дійти до обрію…

— Комусь пощастило? — запитав я, мимоволі здригаючись.

— Хтозна, — знизав плечима Потішник.

Ми кинули якір поблизу скелястого узбережжя.

Ось і зараз мурашки бігають мені по спині від хвилювання, коли я шепочу сам до себе: «Ми кинули якір поблизу скелястого узбережжя».

Вперше у своєму житті я побачив червоні скелі і прозорих медуз, схожих на маленькі кульки, які дихають і серце яких нагадує квітку.

Ми зійшли на берег, щоб назбирати черепашок.

Хоча Фредріксон запевняв, що зійшов на суходіл з наміром вивчити місце стоянки корабля, та щось мені підказувало, що його теж зацікавили черепашки. Поміж скелями, сховані від стороннього ока, жовтіли невеличкі піщані пляжі. Уявіть собі радість Вертя, коли виявилося, що всі камінці тут ідеально круглої форми або ж видовжені, немов яйце. Охоплений пристрастю колекціонера, він зняв з голови каструлю і почав невтомно наповнювати її камінцями. Пісок під прозорою зеленкуватою водою лягав хвильками, нагріті сонцем скелі пашіли теплом, вітерець то налітав, то десь ховався. Скільки сягало око, іскрилося море, жодного обрію попереду, лише неозора світла прозорість.

Світ у ті часи був незмірно великий, а все маленьке видавалося приємнішим, аніж зараз, і щонайліпше пасувало до стану моєї душі. Якщо ви розумієте, що я маю на увазі…

Саме цієї миті мені прийшла до голови нова думка, дуже важлива, як на мене: любов мумі-тролів до моря, без сумніву, вроджена, і я, на превелику свою втіху, помічаю, як вона пробуджується зараз у душі мого сина.

Згодься, однак, дорогий читачу, що берег викликає у нас ще більше захоплення.

Відсутність обрію у відкритому морі дещо пригнічує нормального мумі-троля. Нам більше до душі змінне і примхливе, неочікуване і дивне: берег, що єднає воду та суходіл; захід сонця — злиття світла й темряви; весна з її холодом і теплом.

Знову звечоріло. Сутінки розповзалися поволі й обережно, не кваплячи день до сну. На західному прузі неба рожевіли маленькі хмаринки, схожі на збиті вершки, і віддзеркалювалися на поверхні моря. Море, немов блискуче дзеркало, було привітне й анітрохи не грізне.

— Тобі доводилося бачити хмари так зблизька? — запитав я у Фредріксона.

— Так, — відповів той. — У книжці.

— Мені вони нагадують малинове варення, — зауважив Потішник.

Ми сиділи рядочком на скелі. Приємно пахло водоростями та ще чимось, напевно, морем. Я чувся страшенно щасливим і навіть думки не припускав, що щастя може минути.

— Ти почуваєш себе щасливим? — запитав я.

— Тут гарно, — промурмотів Фредріксон і враз знітився (то була незаперечна ознака, що й він страшенно щасливий).

Раптом ми побачили цілу флотилію невеличких човнів, що прямувала у відкрите море. Легкі, наче метелики, вони ковзали власним віддзеркаленням у воді. Усі човни були переповнені мовчазними сіро-білими постатями, котрі щільно тулилися одна до одної і незмигно дивилися в далеч.

— Гатіфнати, — коротко кинув Фредріксон. — Пливуть за допомогою електричних зарядів.

— Гатіфнати, — прошепотів я схвильовано. — Пливуть і пливуть без мети… Вічно в дорозі…

— Вони заряджаються електрикою під час грози, — пояснював Фредріксон. — Обпікають, наче кропивою.

— А ще ведуть розпутне життя, — повідомив Потішник.

— Розпутне життя? — зацікавився я. — Це як?

— Не знаю до пуття… Можливо, витоптують чиїсь городи та п’ють пиво…

Ми довго дивилися услід гатіфнатам, доки вони зникли за небокраєм. Десь у глибині душі мені кортіло податися з ними у сповнену таємниць та загадок подорож і зажити розпутним життям. Та я нікому в цьому не признався.

— То що, завтра? — зненацька озвався Потішник. — Вирушимо в море?

Фредріксон окинув поглядом «Мурську сиринаду».

— Це річковий корабель, — зронив він задумливо. — Ходить на водяному колесі… Без вітрил…

— То кинемо жереб, — запропонував Потішник, підводячись. — Вертю, ходи-но сюди і прихопи з собою якого ґудзика!

Верть стрілою вистрілив з води і гарячково заходився вивертати кишені.

— Достатньо одного ґудзика, любий племінничку!

— О, будь ласка! — радісно заметушився Верть. — З двома чи чотирма дірочками? Якого хочете: кістяного, плюшевого, дерев’яного, скляного, металевого чи, може, перламутрового? Однотонного, барвистого, в цяточку, в смужку чи в клітинку? Круглого, овального, ввігнутого, випуклого, восьмигранного чи…

— Дай звичайного ґудзика від штанів, — урвав його Потішник. — Кидаю! Якщо падає дірочкою догори, випливаємо в море! Що там?

— Дірочка зверху, — мовив Верть, нахилившись до самого ґудзика, щоб розгледіти його в присмерку.

— Ет! — нетерпляче вигукнув я. — Де він?

У цю мить Верть ворухнув вусами і ненароком скинув ґудзика у розколину між скелями.

— Ой, вибачте! Ой лишенько! — заголосив Верть. — Може, дам іншого ґудзика?

— Кидати жереб можна тільки один раз! — похитав головою Потішник. — Тепер уже буде, як буде, а я хочу спати…

Тієї ночі ми спали препаскудно. Моя ковдра виявилася клейкою, ніби облитою сиропом. Клямки дверей так само. Липнули до рук зубні щітки і пантофлі, а вахтовий журнал Фредріксона так склеївся, що його годі було розгорнути!

— Племіннику! — гукнув він. — Як це ти прибирав?

— Перепрошую, — мало не образився Верть. — Я й не думав нині прибирати!

— У тютюні купа сміття, — невдоволено буркотів Потішник, який мав намір посмалити у ліжку.

Що не кажіть, дуже прикра склалася ситуація. Потроху ми все ж угомонилися і повмощувалися до сну, вибравши місця, де менше липнуло. Але цілу ніч нам заважали спати дивні звуки, які, здавалося, долинали з навігаційної рубки.

Мене розбудило незвичне і зловісне теленькання корабельного дзвону.

— Уставайте! Уставайте й подивіться! — галасував на палубі Верть. — Навколо вода! Велич і пустка! А я забув на березі свою найліпшу шматинку для витирання чорнильних пер! Лежить, бідна, маленька, цілком самотня…

Ми висипали на палубу.

«Мурська Сиринада» пливла у відкритому морі, хлюпочучи лопатнями водяного колеса, спокійна і впевнена, навіть, як мені здалося, потайки вдоволена.

Понині не можу збагнути, як дві шестерні зуміли зрушити з місця корабель. Добре ще на ріці — там течія могла понести, але у морі… Це вже межує з містикою… Будь-яка спроба пояснення породжує, так би мовити, сумніви. Якщо гатіфнати пливуть, вдаючись до власного електричного заряду (дехто ще називає це тугою або неспокоєм), то чого дивуватися, що корабель приводять у рух дві невеличкі шестерні… Гаразд, облишмо розумування і повернімося до Фредріксона, котрий,