Роберт Льюїс Стівенсон - Твори в п'яти томах. Том 2

— Одного разу я чув, як він плакав.

— Плакав? — перепитав вражений правник.

— Ридав, наче жінка, або ж як пропаща душа. Я мало сам не розридався.

Встановлені десять хвилин добігали кінця. Пул видобув з-під купи пакувальної соломи сокиру, свічку поставили на найближчий стіл, аби вона освітлювала поле майбутнього наступу; потім обидва, тамуючи віддих, наблизилися до дверей, за якими чулася розмірена хода.

— Джекіле, — вигукнув Аттерсон, — я вимагаю, щоб ви мене впустили. — Потому він зачекав хвильку, але відповіді не було. — Я дуже тривожуся за вас, ми маємо певні підозри, і я мушу побачити вас. І якщо ви самі не впустите мене, я змушений буду вдатися до сили!

— Аттерсоне, — почувся голос з-за дверей, — Богом благаю вас, майте милосердя!

— Ні, це не голос Джекіла, це голос Гайда! — закричав правник. — Пуле, ламаймо двері!

Пул замахнувся сокирою, і вся будівля здригнулася від удару, а оббиті червоною тканиною двері зарипіли всіма завісами. З кабінету донісся скрик тваринного жаху. Сокира піднялася ще раз, і знову затріщали дошки й одвірок; пролунали ще два удари, але деревина була міцна, а кріплення — зроблені на совість; лише на п'ятий раз вони зі скреготом переломилися, і потрощені двері впали на килим кабінету. Нападники, збентежені власним запалом і тишею, що настала потому, на якусь мить спинилися, роздивляючись те, що відкрилося їхнім очам. У кабінеті рівно горіла лампа, у каміні сичали й потріскували дрова й тонко виспівував чайник, папери було охайно зсунуто на край письмового столу, а з другого боку, ближче до вогню, розставлено все потрібне для чаювання; одне слово, це була мирна й затишна кімната, і тільки скляні хімічні прилади відрізняли її від більшості кімнат вечірнього Лондона.

Та якраз посередині кабінету лежало скорчене судомою тіло, яке ще сіпалося. Обережно підійшовши до конаючого й перевернувши його на спину, Аттерсон з Пулом відразу впізнали Едварда Гайда, на якому було занадто велике для нього вбрання з докторового плеча. М'язи його обличчя ще тремтіли, — та це була вже остання ознака життя; з розбитого слоїка в стиснутій руці й характерного хімічного запаху в повітрі Аттерсон зрозумів, що перед ним тіло самогубця.

— Ми спізнилися, — суворо промовив правник, — щоб когось карати, а чи рятувати. Гайд сам звів порахунки з собою, і нам залишається тільки розшукати тіло вашого господаря.

Майже весь перший поверх будівлі займав колишній анатомічний театр, освітлюваний крізь стелю і сполучений коридором з дверима на вулицю. До тих самих дверей вели й другі сходи з кабінету, вікна якого виходили на подвір'я. Окрім того, в будинку було ще кілька темних кімнаток та велика комора. Усіх їх ретельно обстежили. З кімнатками це не забрало багато часу, — усі вони були порожні й, судячи з товстого шару пороху, їх дуже давно не відчиняли. Комору, навпаки, було напхано різним мотлохом, ще від попереднього власника будинку — хірурга; але щойно відчинивши двері, вони пересвідчилися, що далі шукати немає сенсу: все приміщення було позасновуване роками не торканим павутинням. І ніде не знайшлося жодного сліду живого чи мертвого Генрі Джекіла.

Пул постукав по плитах у коридорі:

— Мабуть, його поховано десь тут, — промовив він, прислухаючись до звуку.

— Або ж йому пощастило врятуватися і втекти, — зробив припущення Аттерсон, вивчаючи зсередини двері на вуличку. їх було замкнено, але ключ, що лежав на долівці, вже взявся іржею. — Не схоже, щоб ними послуговувалися останнім часом, — мусив визнати правник.

— Не схоже… — озвався Пул. — Ви бачите, сер, ключа зламано…

— І на зламі вже теж іржа… — двоє чоловіків перезирнулися. — Це понад моє розуміння, Пуле. Ходімо назад до кабінету.

Вони мовчки піднялися сходами, і так само мовчки, намагаючись не дивитись на мертве тіло, заходилися ретельніше обстежувати кабінет. На одному столі по скляних слоїках було розкладено купки якоїсь білої солі, наче відміряні для досліду, який бідоласі перешкодили здійснити.

— Це — ті самі ліки, які я завше йому приносив, — пояснив Пул; щойно він вимовив ці слова, як чайник несподівано закипів і окріп став перехлюпуватися з нього.

Це спонукало їх підійти ближче до вогню, де крісло стояло саме так, щоб чайна філіжанка з уже покладеним цукром була якраз під рукою того, хто в ньому сидітиме. На столі лежало декілька книжок, з них одна, розгорнена — поруч із чайним сервізом. Аттерсон був прикро вражений, побачивши примірника благочестивого трактату, до якого Джекіл кілька разів висловлював велику повагу, зі сторінками, де на берегах його ж рукою було понаписувано страшні блюзнірства.

Далі обстежуючи кабінет, вони підійшли до великого люстра і зазирнули в нього з мимовільним острахом. Але його було повернуто так, що воно відбивало тільки рожеві відблиски полум'я на стелі й на дверцятах скляної шафи та їхні власні бліді й перелякані обличчя.

— Це люстро мусило бачити незвичайні речі… — прошепотів Пул.

Вони знову повернулися до письмового столу. Між складених стосів паперів в очі впадав великий конверт, на якому докторовою рукою було написано ім'я містера Аттерсона. Правник зламав печатку, і кілька вкладених туди документів випало на підлогу. Першим з них було розпорядження, складене в таких самих незвичайних висловах, як і те, що його повернув правник за шість місяців перед тим. Воно мало слугувати за тестамент у разі смерті або ж за виконавчий документ у разі зникнення Генрі Джекіла. Та замість імені Едварда Гайда правник на превеликий свій подив прочитав ім'я Джебріела Джона Аттерсона. Він поглянув на Пула, далі — знову на документ, і, нарешті, на розпростерте на килимі тіло зловмисника.

— В мене голова йде обертом, — зізнався Аттерсон. — Усі ці дні документ був у руках у Гайда, він не мав причин любити мене; напевно, він був розлючений, побачивши, що його ім'я замінено там моїм, і однак він не знищив його!

Він переглянув наступний аркуш — то була коротка записка, написана докторовою рукою, згори її стояла дата.

— Пуле! — вигукнув правник, — сьогодні він був живий, і був тут! Але ж за такий короткий час, у цих чотирьох стінах з ним нічого не могло статися. Значить, він живий, йому вдалося втекти! Тільки тоді навіщо було йому тікати? І як це можна було зробити? І в цьому разі чи зможемо ми назвати це самогубством? Ох, нам слід бути обережними. Я боюся, ми вже втрутили вашого пана в якусь страшну біду!

— Чому ж ви не читаєте записку, сер? — запитав Пул.

— Бо я боюся, — промовив правник з тугою в голосі. — Але дай Боже, щоб мої підозри не справдилися! — По цих словах