Олександр Мелентійович Волков - Урфін Джюс і його дерев'яні солдати

Урфін Джюс у розкішній мантії сидів на троні, прикрашеному смарагдами; його похмурі очі під зрощеними бровами переможно сяяли. Малочисельна купка придворних тіснилась біля трону. Вздовж стін зали, наче статуї, вишикувались жовті й зелені дерев'яні солдати.

Ввели Залізного Дроворуба; він ішов спокійно, і візерунчастий паркет задвигтів під його важкими кроками. Позаду двоє солдатів тягли здоровенну сяючу сокиру.

Урфін Джюс здригнувся від думки про те, що міг би зробити з його армією цей велет, якби його не схопили підступом. Залізний Дроворуб безстрашно зустрів допитливий погляд диктатора, той зробив знак Руфу Білану, і зрадник підтюпцем вибіг із зали.

За кілька хвилин увели Страшила. Залізний Дроворуб поглянув на його потертий одяг, з якого стирчали жмутки соломи, на безсило опущені руки, і йому стало невимовно жаль друга, недавнього правителя Смарагдового міста, що пишався отриманим від Гудвіна чудовим мозком.

З очей Залізного Дроворуба потекли сльози.

— Обережніше, при тобі ж немає маслянки! — злякано закричав Страшило. — Ти заіржавієш!

— Даруй, друже! — сказав Залізний Дроворуб. — Я потрапив у підступні сильці і не зміг виручити тебе.

— Ні, це ти мені даруй, що я так необдумано послав по тебе, — заперечив Страшило.

— Годі! — грубо урвав їх Урфін Джюс. — Зараз ідеться не про те, хто перед ким завинив, а про вашу долю. Чи згодні ви служити мені? Я призначу вас на високі пости, зроблю своїми намісниками, і ви, як і раніше, будете правити країнами, але під моєю рукою.

Страшило і Залізний Дроворуб перезирнулися й одноголосно відповіли:

— Ні!

— Ви ще не оговтались від своєї поразки і не тямите, що говорите, — злісно кинув Урфін Джюс. — Подумайте про те, що я можу вас знищити, і знову дасте мені відповідь.

— Ні! — повторили Дроворуб і Страшило.

— Я дам вам можливість прийти до тями й поміркувати над своїм новим становищем. Завтра в цей же час ви маєте знову з'явитись до мене. Гей, варто, відведіть їх за грати!

Солдати на чолі з червонопиким капралом повели полонених, а Кагги-Карр полетіла підкріпитися на своє пшеничне поле. Та ба! Це поле їй більше не належало.

Ворона побачила, що два десятки чоловіків і жінок вже збирають там урожай під наглядом фіолетових солдат.

Сердита Кагги-Карр полетіла до лісу і там якось погамувала голод.

Наступного ранку вона вже чатувала на карнизі палацу, очікуючи, коли полонених приведуть до тронної зали.

Залізний Дроворуб і Страшило знову відповіли Урфіну Джюсу рішучою відмовою.

Третього дня невільники знову постали перед розлюченим диктатором.

— Ні, ні і ні! — категорично відповіли вони.

— Вір-р-рно! Ур… р… рфін по… г… гань! — долинув з вікна радісний голос. Кагги-Карр не могла не висловити свою думку. За наказом Урфіна придворні кинулись ловити ворону, та дарма.

Кагги-Карр знову злетіла з насмішкуватим карканням на високий карниз.

— Мій вирок такий! — сказав Урфін Джюс, і в залі запанувала тиша. — Страшила я міг би спалити, а Залізного Дроворуба перекувати на цвяхи, але я дарую їм життя…

Придворні стали голосно вихваляти великодушність правителя. Урфін продовжував:

— Так, зухвалі упертюхи, я дарую вам життя, але тільки на шість місяців. Якщо і тоді не підкоритесь моїй волі, вас чекає загибель. А доти ви будете ув'язнені, і не в підвалі, а у високій башті, де кожен може вас бачити й, угледівши, переконатись у всемогутності Урфіна Джюса! Вивести їх! — наказав повелитель варті.

Дуболоми, голосно грюкаючи дерев'яними ногами, повели полонених.

Неподалік від Смарагдового міста стояла старовинна вежа, споруджена давним-давно якимсь королем чи чарівником. Коли Гудвін побудував тут місто, він користувався цією вежею як спостережним пунктом. Тут завжди чатували вартові, роздивляючись навколо, щоб часом не наблизилась до міста якась зла чарівниця. Але відтоді, як Еллі знищила чарівниць, а Гудвін покинув країну, вежа втратила своє призначення і стояла самотня й похмура, хоча ще досить міцна.

Внизу були вхідні двері, від яких вузенькі і запилені гвинтові сходи вели на горішню площадку. За наказом правителя площадку накрили зверху цегляним навісом, Урфін Джюс не хотів, аби Дроворуб заіржавів від дощу, а Страшило втратив обличчя — адже це завадило б їм піти на службу до нового правителя.

Дуболоми відвели на вежу Страшила і Залізного Дроворуба, руки якого, як і раніше, були зв'язані. Тюремники, довідавшись про його силу, боялись Дроворуба навіть беззбройного. Лишившись на самоті, друзі огледілися. На півдні видніли зелені будиночки фермерів, оточені садами і полями, а поміж них в'юнився аж до міського муру свідок багатьох історій та пригод — шлях, вибрукуваний жовтою цеглою.

На півночі розкинулось Смарагдове місто.

Оскільки вежа була вища за міський мур, то звідси можна було розрізнити будинки, що своїми дахами майже змикались над вузькими вуличками, головну міську площу, де колись били фонтани; видно було і шпилі палацу, оздоблені великими смарагдами.

Страшило і Дроворуб бачили, що фонтани вже не діяли, а на шпилях палацу ворушились якісь фігурки, тягнучись до смарагдів.

— Милуєтесь? — пролунав різкий голос.

Страшило і Дроворуб обернулись. Перед ними була Кагги-Карр.

— Що там таке діється? — запитав Страшило.

— Нічого особливого, — насмішкувато відповіла ворона. — За наказом нового правителя всі смарагди зі шпилів вежі будуть зняті і надійдуть до особистої скарбниці Урфіна Джюса. Наше Смарагдове місто перестане бути смарагдовим. Ось що там діється!

— Прокляття! — вигукнув Залізний Дроворуб. — Хотів би я зійтися віч-на-віч з цим Урфіном Джюсом та його оцупками і щоб у моїй руці була сокира! Для такого випадку я б уже забув, що маю м'яке серце!

— Для цього треба діяти, а не сидіти зі зв'язаними руками, — єхидно зауважила ворона.

— Я намагався розв'язати руки Дроворубу, та у мене не стало сили, — зніяковіло зізнався Страшило.

— Ех ти! Дивись-но, як треба!

Кагги-Карр запрацювала своїм міцним дзьобом, і через кілька хвилин мотузки спали з Дроворуба.

— Чудово! — Дроворуб солодко потягся. — Я був все одно що заіржавілий… Спустимося вниз? Я певен, що зможу виламати двері.

— Марні зусилля, — сказала ворона. — Там вартують дерев'яні солдати з кийками. Треба придумати щось інше.

— Це справа Страшила, — мовив Залізний Дроворуб.

— Ось бач, я ж тобі завжди казав, що мозок краще, ніж серце, — вигукнув потішений Страшило.

— Але й серце — теж путяща річ, — заперечив Дроворуб. — Без серця я був би людиною, яка нічого не варта, і не міг би любити свою дівчину, яку залишив у Блакитній країні.

— А мозок… — знову почав своєї Страшило.

— Мозок, серце, серце, мозок! — сердито урвала їх ворона. — Від вас тільки це й чуєш! Тут не сперечатись, а діяти треба!

Кагги-Карр була трохи буркотлива,