Зінаїда Валентинівна Луценко - Необдумана Міловиця

Перше – не було дуже за що, а друге – з чужої хати йшов твій молодий за жінкою – батьки його від тебе, Міловице, відмовилися.

Пам’ятаєш, дядько Степан вирядив свого племінника з хати, як у селі годилося: дядина Густя дала Ількові твоєму в руки два образи та й благословила вас замість матері.

І на вашому весіллі були гості, рідна Міловице: люди зі сторони Чуйків зранку посиділи в дядька Ількового Степана в хаті.

Перед тим зі світлої хати повиносила дядина Густя геть усе чисто в комору надвір, поприймала з землі картаті рядюжки, а хлопці повносили в хату дві довгі лавки й ослін, на якому в другий раз ставлять ночовки (як ганчірки перуть), та й порозставляли столи попід вікнами вздовж стін.

Ількова тітка Густя не хотіла, либонь, але мусила зносити згори миски на борщ, позичати по сусідах ложки й розкочувати рулони грубих сірих рушників по столах.

А тоді, рідна Міловице, нечисленні гості від Чуйків вирушили гуртом до твоїх батьків.

На весіллі вашому, дорога Міловице, теж грали сільські музики. А після музик тих замотала тобі мати на голові квітчасту хустку, і розійшлися весільні гості по селі спати.

І ти плакала після гостей, бідна Міловице, бо за звичаєм сільським молоді теж повинні були йти на ніч від хати батьків молодої до хати чоловікової, щоб там і зостатися ночувати й назавжди. Але ж Чуйки не хотіли тебе за невістку, Міловице, то й залишилася ти цієї ночі у своїх батьків, а з тобою й Ілько заночував…

Але втішав і казав тобі Ілько, Міловице, що низька й тісна, а ще до того ж і неприбрана від весілля, ваша хата старенька сподобалася йому дуже, бо тут він житиме тепер разом зі своєю жінкою, із тобою, Міловице.

Важко, либонь, було на серці твоєму Ількові від того, що ні батько, ні мати його не одумалися й не прийшли, щоб хоч поблагословити сина на одруження. Бідний, він цілий день, ти бачила, крутив на всі боки головою, але…

І даремно, Міловице, Ілько на другий день після весілля ходив до своїх батьків додому.

«Приходити – приходь! – казав Ількові батько його Ксень. – Але приходь сам! Хоч, то й ночуй коли або й так живи, я тебе від себе не вигонив. Але жінки твоєї, Міловиці, я не знаю!»

А Ількова мати, безмовна й тиха Текля, тільки хлипала.

«Ану мені вмовкни! – кричав на неї батько Ільків. – Маєш других дітей, то вже хоч за ними вслідкуй! А сюди більш не вмішуйся! Треба було плакати багато раніше!»

«То хіба ж ти ніколи й не змилостивишся? – либонь, просила мати. – Уже ж і весілля в Ілька було».

«То тобі у хаті Горпини треба?! – кричав до своєї жінки Ксень Чуйко. – Тобі треба тут її дочки Міловиці, через яку в нас тепер сина нема?! Нехай по селі люди собі що хочуть, те й говорять, а я в своїй хаті хазяїн і моє слово тверде! А ти будь проклятий, як житимеш і далі з Гаврилюками! І діти твої…» – прощався на порозі з твоїм Ільком його батько Ксень, Міловице.

Ось так говорив із своїми батьком і матір’ю і йшов назад додому Ілько, тяжко почепивши на плечі голову, і щастя його від одруження з тобою, кохана Міловице, затягувалося хмарами. Але що вже мав робити твій Ілько, Міловице?

Не солодко, ой не солодко давалася вам ваша любов…

А тут, пам’ятаєш, Міловице, якраз почалася гризня й колотнеча між тобою і твоєю матір’ю.

Не знати й від чого, з якої причини і з якого дива, але люто зненавиділа тебе, Міловице, відразу ж після весілля твоя мати. Перемінилася геть і стала гірше чужої, як вернулася ти з молодим чоловіком назад до своєї хати, але вже не дівкою, а заміжньою молодицею.

Може, через те, що Ілько прийшов до вас із порожніми руками, ще й себе приніс? А в його батьків були вгодовані бики на продаж і багато всякого другого багатства. А може, через те сердилася мати, що навіки втратила надію бачити свою доньку, тебе, Міловице, заможною господинею…

«Ходив же той (не хотіла твоя мати спочатку Ілька і на ім’я називати) до батька свого впертого, але що толку з того? – казала вона жінкам на вулиці. – Не дав Ксень синові ні курки! Мало того, що зіпхнув свою дитину на мою голову, то він тепер ще й кирпу гне! А той таки все ходе до Чуйків! Ви таке бачили?! Я думаю, що він там ще й робити буде, а тут – тільки спати, може? От уже нещастя й горе на мою бідну голову впали! А Міловиця моя й не журиться! Їй на все байдуже! Та я як взяла б того нахлібника (Ілька) в оборот, то він би у мене не такої б ще заспівав! Підманув дівку, закрутив її голову дурощами! Хто більше в позорі цьому винен? Але як уже сам ходиш, то хоч думай: Міловиця ж тепер Чуйкам – законна невістка! Має по закону на все право! А то… Це ж не заміжжя, це ж стид і страм якийсь! І що я вже тій дурній Міловиці не кажу, що я вже не торую, повчаю її, а вона одне: я його люблю, мамо! Побачимо, як ця любов боком вилізе! Але воно, дурне, матері не слухає!» – оправдувала так, либонь, твоя мати Горпина свій сором перед людьми в селі. Спочатку ж вона ще якось терпіти старалася, тільки губи стискала дужче й сердито сопіла. Але що далі, то все дужче їй не подобалося, що ви з Ільком прийшли жити до неї в хату.

«Мамо, щось мені млоїть», – якось пожалілася ти матері, Міловице, встаючи вдосвіта та ще й поночі з постелі.

«То, Міловице, тра було, щоб млоїло тебе трохи раніше, та й не в тому місці!» – сердито відказувала твоя мати, гаркаючи баняками попід припік. І сама, певно, дивувалася від тої люті скаженої до рідної дочки.

А ти, бідна Міловице моя, уся никла й низенько хилила голову, твоє щастя і свято несподівано закінчувалися.

Пам’ятаєш, дорога Міловице, як твоя мати Горпина щодень робилася настирливіша у своїх зачіпках? Ставала злою та кричала на все. А Ілько твій все рідше усміхався, Міловице, він біг із хати надвір і там брався до всякої роботи. І все рідше залишалися ви з