Зінаїда Валентинівна Луценко - Необдумана Міловиця

цілу ніч твій батько Кіндрат, він крутився на своїй лавці на всі боки, Міловице, бо обдумував синові слова й боявся…

І боявся твій батько, Міловице, либонь, через таку причину: в селі ще не забули тої історії, як Атаманчуків старший син Остап украв у свого батька коні, продав їх на базарі та й утік із тими грішми до Канади. Уже й минуло років зо п’ять відтоді, а ні про коней, ні про Остапа не було ніякої чутки.

От і мусив боятися батько, щоб не вийшло й із вашим Тимком чогось такого. Син він є син, але ж…

І не було в батька вашого великого багатства ніколи. А та пара волів, що стояли у клуні, коштувала хоч і не дорого, але ж і просто за так позбуватися худоби було б шкода. З другого боку, де б це Тимко й справді брав би гроші на поїздку? А коли він уже так собі надумав… «Прийдеться продати», – зважився батько, либонь, щоб не пішли ті воли якоїсь ночі в безвість.

Але ж і твій брат Тимко, Міловице, не був схожим на звичайних сільських парубків. Щодня Тимко гарно зачісувався, хоч і в старе вбирався, але якось воно на ньому сиділо й рівнесенько, і як на нього шите й підібране було – такий гарний твій брат!

«Це добре, – думав, либонь, засинаючи аж під ранок, батько, – що син рішився їхати, не буду його збивати, а гроші мені потім віддасть; може, ще й сам в люди виб’ється».

І аж тоді вже провалився в сон батько твій, Міловице, як почув, що до хати рипнули двері – повернулися ви з Ільком.

Тимко ж, твій брат, заснув міцно відразу. Він для себе вже все був вирішив. І, певно, коли б твій батько і був проти, то знайшов би Тимко можливість добратися за океан, бо дуже хотів вилізти зі злиднів і жити по-людськи.

Твоєму братові, Міловице, давно вже було затісно в батьковій хаті, а ще стало гірше йому після того, як із вами став жити Ілько. Тимкові здавалося, що він став у рідній хаті зайвий, хоча це було й не так…

Тимко вже починав парубкування, пам’ятаєш, Міловице? А те, що мав твій брат гордий характер, то й хотілося йому гарно вбратися на вулицю; але у батьків ваших, у Гаврилюків, на одяг новий грошей не було. Хазяйські сини хвалилися перед дівчатами то новими штанами, то чобітьми, купували цукерки. І Тимко хотів би так само… І соромився дуже твій брат своїх нестатків.

Знаєш, Міловице, твій брат і вдома, в селі, працював би, не боявся ніякої роботи Тимко. І роботи ж тої було! Але що з того?… Поля свого у вашого батька було мало, вистачало тільки на їдло й худобу. Багатіти твої батьки, Міловице, не мали з чого, та й не вміли вони багатіти.

А твоєму братові Тимку, моя Міловице, крім батьківського хазяйства, заробити в селі більше ніде було! Якби і найнявся твій брат Тимко до когось батраком, то які там заробітки б мав? І Тимко не раз із заздрістю поглядав на своїх двоюрідних братів, у яких батько був багатий, бо побував колись у Канаді. Коли приїхав дядько назад додому з грішми, то купив собі коня, поставив хату на дві половини, купив землі й розбив садок. У дядьковій хаті, бачив Тимко, вікна скляні були! А у вас, бідна Міловице, із пухиря свинячого… Ото твоєму братові Тимкові було, мабуть, і заздрісно, й дуже гірко.

Дивився увечері Тимко на свої босі ноги й порепані, і мріяв, певно, про те, що колись він і собі матиме високі ялові чоботи. Але коли? Й усе частіше задумувався твій брат про те, де ж дістати грошей йому й куди йти на заробітки.

А це якось прочув, Міловице, твій брат Тимко, що його друзі Сергій та Гордій збираються за океан їхати, і вирішив проситися разом із ними за компанію.

«Хлопці, я б теж поїхав із вами», – сказав якось Тимко.

«Поїхали! А що? – прийняв твого брата до компанії Сергій. – Гуртом веселіше буде».

«Що, допекло вже бідування?» – гірко сміявся Гордій.

«Та допекло…» – зітхнув Тимко.

«То просись у батьків, та й рушаймо!»

«Тільки треба роздобути гроші, – нагадав Гордій, – щоб заплатити за дорогу. Треба ж добратися до Одеси, а там уже далі пливти пароплавом. Я знаю, як їхати, розпитав у дядьків. Казали люди, що наших заробітчан там скрізь беруть із охотою, бо наші люди ні від якої роботи не відказуються! Поїдемо, хлопці, в Америку, та й заробимо там гарні гроші, бо у нас таких ніде не платять».

«Знаєте, хлопці, хіба люди брешуть, але чув я, що в Америці можна за місяць заробити грошей стільки, що нам тут і не снилося! – казав Сергій. – Америка – це дуже багата страна. Там всі жінки ходять у шляпках й у туфлях, а не так, як у нас – босі чи в чоботях, а по дорогах в Америці скрізь їздять машини, і люди такі багаті, що вже й лінуються самі робити! Американці, кажуть, позвикали до розкошів та й розледачіли. От наші люди й беруться за них робити! Зате ж і платять українцям дуже добре. Кажуть, що багато наших людей там назавжди жити лишаються. А тоді ще й стають багатими, женяться на американках, бризкаються одеколонами! А тут – що? На вікнах – пухир свинячий? Там, кажуть, вже давно у всіх людей у вікнах скло стоїть, хліб не печуть, а купляють у лавках, і багато всякого такого є, про що у нас і не чули…»

«Ви собі, хлопці, як хочете, а я, мабуть, як доберуся до Америки, то там і залишуся», – відказав на такі слова твій брат Тимко, Міловице.

«Ти тільки знайди грошей на дорогу, а тоді вже назад приїдеш, як пан, якщо захочеш їхати…»

«Буду просити грошей у батька, я знаю, що дасть, а ні, то…» – тільки й сказав Тимко.

«То візьмемо самі!» – зареготався тоді Гордій.

Бо ж, ти знаєш, дорога Міловице, між собою Сергій із Гордієм вже були й вирішили, що гроші візьмуть там, де й Атаманчуків Остап. Так що твій батько Кіндрат недалеко ходив, коли боявся, що і його син Тимко може взяти гроші, де їх не клав. Ти ж знаєш, дорога Міловице, що відчай і не на таке людей штовхає…

А ваше з Ільком