Зінаїда Валентинівна Луценко - Необдумана Міловиця

Але ніколи й не думала твоя мати Горпина, Міловице, щоб син її теж наважився так далеко з дому їхати. Хоча… Хто-хто, але ваш Тимко кращого життя таки вартий був: і розумний, і до роботи всякої брався, а що вже вмів співати гарно! Не раз ти, Міловице, підслуховувала, як на вулиці затягували дівки й хлопці пісень. І тоді твого брата Тимка було чути з-поміж усіх найкраще.

Сам же Тимко й вивчився був грати на чужій гармошці, бо своєї купити не мав за що.

З якогось часу почали ви помічати, Міловице, що вчащає Тимко на посиденьки до дядька Олекси, той жив на самім краю села.

А в того Олекси, пам’ятаєш, Міловице, було два хлопці, й батько їм якось привіз із базару того дурного гостинця. Ох і кричала тоді на все село дядькова жінка Наталка! Але де вже вона могла дітися, коли гроші були витрачені і ніхто гармошки назад не візьме? От і почали Олексині хлопці вчитися грати.

Знайшовся для них і вчитель – кривий Микитка, він за навчання плати не брав. Бувало, наллє тітка Наталка коли дідові Микиті чарку, як попросить його до хати. А то – грають собі хлопці з дідом десь під вишнями чи на колодках. От біля хлопців, у Микитки того кривого, й Тимко ваш собі на гармошці грати вивчився.

Пам’ятаєш, Міловице, що відтоді, як де тільки збиралися хлопці й дівчата вкупі, то найчастіше на гармошці грали не хлопці Олексині, а твій брат Тимко?

Через це твоя мати й надіялася, що колись її син повинен буде вибитися в люди, бо ще й до того ж і письменний був! І чому б йому було й не поїхати в Америку? Другі ж їздили. І всі поверталися з грішми. І от би й ваш Тимко…

«Он повернувся Порфира. Привіз гроші, та ще й золотом! Купив поле і вже почав ставити нову хату! Я б теж хотів поїхати», – казав другим разом, пізно ввечері, як просився в Америку, Тимко про сусіда.

«Але ж, сину, це так дуже далеко, та Америка! Гляди, що з тобою в дорозі станеться, як же ми тут усі будемо? – більше журилася для того, аби впевнитися, що син не пусто так казав, твоя мати, Міловице. – Ти, сину, в мене їден, як палець… Я ж хочу, аби ти став господарем тут, у селі, щоб і я колись пораділа».

«Не буду ж я, мамо, увесь вік сидіти у вашій тісній хаті! – аж кричав на материні бідкання твій брат Тимко. – Де я тут між вами всіма дінуся?! Чи, може, у вас із батьком є такі гроші, щоб мене окремо відділити?! Чи мені, як Ількові, треба буде йти кудись у прийми?!»

Низько зігнувшись під одвірком, до хати увійшов тоді твій батько Кіндрат, обтрусився від соломи й від порання і спитав втомлено: «А чого це ти, сину, розваріювався так?»

«Хочу, тату, їхати до Америки, на заробітки», – сказав Тимко.

«А де ж грошей візьмеш на дорогу?»

«От бачите, у нас немає грошей ні на що! А як доведеться дівчат заміж віддавати, а мені женитися?! Підем старцювати? – казав твій розумний брат Тимко, Міловице, і він уже тоді твердо був рішив до Америки їхати й із хлопцями зговорився. – Мені й так уже стидно на вулицю виходити. Бачив, у що ви вбрали нашого Ілька на весілля! – кричав. – А я хочу сам убратися! Тісно мені тут межи всіх сидіти! Поля в нас мало, товару – дві вівці й воли! А ви, мамо, надієтеся, що я стану господарем? Коли ж це воно буде?!»

Сестри твої, Міловице, повиходили на той крик і слухали, їм було дуже цікаво: про що їхній брат так голосно кричить.

«А я хочу нову спідницю», – тихенько сказала намовлена Тимком маленька Тетяна.

Твоя мати, Міловице, втерла носа краєм хустини, а батько тяжко зітхнув, перехрестився до ікон і сказав: «Давай, сину, рано поговоримо, ти добре подумай».

«А відколи це ти став такий богомільний?» – здивувалася на побожність батька твоя мати, Міловице.

«Ет! Відійдіть!» – тільки й сказав.

«І де це до цих пір Міловиця з Ільком? Не намилуються ніяк!» – згадала про вас невесело мати. Бо пора була вже спати вкладатися, а в хаті дуже тісно було, й не мали всі свого місця.

«Ці не думають, щоб багатіти, цим одна любов у голові!» – дорікнув вам ваш батько, Міловице.

«Нехай-нехай, он як підуть у них свої діти, то буде їм любов!» – Не рада була вашому щастю й журилася твоя мати, стріпуючи з лави рядно.

«А в Міловиці скоро буде дитина?» – дивувалася твоя маленька сестричка Явдоха, бо тоді у вас все на видноті було.

«А то хіба не видно!» – пхикала трохи старша, Ярина.

«Ну-ну мені!» – зацитькувала дітей мати.

«Наче живота й не видно, – шепотіла голосно Тетяна до Явдохи. – Он як мама мала народити Катерину, то я ж бачила, що в неї ріс живіт, точно так, як тепер у Міловиці. Я б теж хотіла собі дитинку…»

«Я тобі зараз дам дитинку! – прикрикнула на дітей твоя мати, Міловице. – Лягай вже, батьку, спати, бо вранці у нас повно роботи буде!»

Десь за вікном гавкотіли собаки, але вони не заважали нікому спати, Міловице.

«О! То ж Міловиця з Ільком сватаються», – шепотіла до сестер Тетяна.

«Спіть мені!» – втихомирювала дітей мати.

«От бачте, мамо, – обзивався й собі Тимко, – як у нас дуже тісно, а я б привіз грошей з Америки, й ми поставили б через сіни ще одну хату».

Либонь, твоя мати Горпина слухала свого сина й думала: як то поїде її Тимко в Америку й заробить там гроші, та побудує хату з великими вікнами… Тоді вже й вибере він собі якусь хазяйську дитину за жінку і будуть вони хазяйнувати. А твоя мати буде приходити до них, і не буде їй так соромно, як за тобою, бідна Міловице. Мабуть, засинаючи, твоя мати думала: «Буду і я, може, ходити колись у чоботях із високими халявами! У новій рясній спідниці…» Певно, цілу ту ніч міцно спала твоя мати, Міловице, і цілу ніч їй снилася нова велика хата під бляхою, теплий кожух і квітчаста хустка.

А коли ви в ту ніч до хати з Ільком повернулися, то Бог його знає…

Не спав