Джордж Мартін - Чвара королів

— Знаю, — похмуро пробурмотіла Ар’я.

— А дечого не знаєш. Все мало бути інакше. Я наготувався був їхати, вже й вози наклав, як раптом нагодився чолов’яга з малим хлопцем. Приніс гаманець золота і листа; від кого, не скажу. А сам каже мені, що князь Едард має вдягти чорне; забереш його, мовляв, із собою до Варти. Чого б іще я там стовбичив, га? Та не так сталося, як гадалося.

— Джофрі! — видихнула Ар’я. — Хтось має його вбити!

— Хтось таки вб’є. Та не я і не ти.

Йорен жбурнув їй дерев’яного меча.

— Там у хурі є кислолист, — мовив він, поки вони крокували назад до шляху. — Пожуй трохи, менше болітиме.

Кислолист справді допоміг, хоча на смак був гидкий, а плювки від нього скидалися на кров. Та навіть після нього решту дня вона чалапала пішки, а потім іще день, а потім ще, бо їй надто боліло те місце, яким сідають на віслюка. Втім, Мантулик почувався значно гірше. Йоренові довелося зсунути кілька барил на возі, щоб він міг лягти на мішках ячменю; та навіть лежачи, товстун скиглив щоразу, як колесо підскакувало на камені. Ломик Зеленорукий не отримав ані синця, та все ж тримався від Ар’ї якнайдалі.

— Як ти на нього зиркаєш, він аж смикається, — казав їй Бичок, поки вона міряла кроками шлях при боці його віслюка.

Ар’я не відповідала. Вважала за безпечніше не розмовляти ні з ким.

Тієї ночі вона лежала на твердій землі, укритій тоненькою ковдрою, і витріщалася на велику червону комету. Велика зірка в небі водночас і захоплювала її, і лякала. «Червоний Меч» — казав на неї Бичок і порівнював із мечем щойно з вогню, розжареним до червоного. Коли Ар’я примружувалася як слід, то теж бачила меча, але не нового з кузні, а обіручного батькового на ймення Лід, валірійського булату, з рясицями на клинку. Червоне на ньому — то була кров князя Едарда, якому пан Ілин, Королівський Правосуд, відтяв голову. Йорен не дозволив їй дивитися на батькову смерть, але Ар’ї здавалося, що Лід після страти мав нагадувати саме цю комету.

Коли нарешті вона заснула, їй наснилася рідна домівка. На шляху до Стіни королівський гостинець минав Зимосіч, і Йорен обіцяв, що доправить Ар’ю туди, не розкривши нікому її таємниці. Вона палко прагнула знову побачити мати, Робба, Брана та Рікона… але найбільше думала про Джона. От якби ж спочатку дістатися Стіни, а вже потім Зимосічі, щоб Джон скуйовдив їй волосся і знову назвав «сестричечкою». А вона б сказала йому, як сумувала за ним, а він би в ту саму мить вигукнув те саме — так, як тільки вони уміли вигукувати разом. Саме цього Ар’я бажала найбільше в усьому світі.

Санса I

День іменин короля Джофрі розпочався яскраво та вітристо. Крізь мереживне плетиво хмарок просвічував довгий хвіст величезної комети. Санса саме роздивлялася її з вікна своєї башти, коли прийшов пан Арис Дубосерд, щоб відвести її до турнірного поля.

— Як гадаєте, що вона означає? — запитала дівчина.

— Славу вашого нареченого, — не вагаючись, відказав пан Арис. — Бачите, як вона палає на небі просто у день іменин його милості? Наче самі боги підняли прапор на його честь. Простий люд вже назвав її кометою короля Джофрі.

Авжеж так казали самому Джофрі, але чи була то правда? Щодо цього Санса мала великі сумніви.

— Я чула, як челядь казала на неї «Драконячий Хвіст».

— Король Джофрі сидить на колишньому престолі Аегона Дракона в замку, збудованому сином Завойовника, — відповів пан Арис. — Саме він і є спадкоємцем дракона. А до того ж кармазин є кольором дому Ланістер, і це ще один знак. Комета надіслана, щоб уславити сходження нашого пана Джофрі на престол, жодних сумнівів. Вона проголошує, що король справлятиме перемогу над усіма ворогами.

«Чи це правда?» — питала вона себе. — «Невже боги такі жорстокі?» Тепер одним із ворогів Джофрі була її мати, а ще одним — брат Робб. Її батька страчено за наказом короля. Чи не стануть Робб і паніматка наступними? Комета була червона, але ж Джофрі походить не тільки з Ланістерів, а ще й з Баратеонів, знаком яких є чорний олень на золотому тлі. Хіба не мусили боги надіслати Джофові золоту комету?

Санса зачинила віконниці й різко відвернулася від вікна.

— Ви сьогодні надзвичайно чарівні, вельможна панно, — мовив пан Арис.

— Дякую вам, пане лицарю.

Знаючи, що Джофрі вимагатиме її присутності на турнірі, влаштованому на його честь, Санса причепурила обличчя і обрала одяг особливо ретельно. Сукню блідого фіалкового шовку доповнювала сіточка для волосся з місячними каменями — подарунок Джофрі. Сукня мала довгі рукави, щоб ховати інші подаруночки від Джофрі — синці на руках. Коли йому сказали, що Робба проголосили Королем-на-Півночі, він неабияк розлютився і надіслав пана Бороса побити її.

— Отже, ходімо?

Пан Арис запропонував їй руку, і Санса покірно вийшла обіруч із ним з опочивальні. Якщо вже вона мусила мати при собі сторожового пса з Королегвардії, то хай краще його. Пан Борос мав запальний норов, пан Мерин — надто холодний; від моторошного погляду мертвих очей пана Мандона їй робилося недобре, а пан Престон поводився з нею, як із недоумкуватою дитиною. Натомість Арис Дубосерд був завжди чемний, розмовляв до неї тепло та приязно. Одного разу навіть заперечив, коли Джофрі наказав йому її побити. Ну, зрештою побив, але ж не так боляче, як пан Мерин або пан Борос, і хоча б намагався чинити опір там, де інші підкорялися без жодного сумніву… за винятком Хорта, якого, втім, Джофрі ніколи й не просив її карати. Та й навіщо, коли мав ще п’ятьох посіпак на свій вибір.

Пан Арис мав світло-брунатне волосся і доволі гоже обличчя, а в білому шовковому корзні, припнутому на плечі золотим листком, з крислатим дубом на грудях жупана, вигаптуваним блискучою золотою ниткою, аж сліпив очі розкішшю.

— Кого, на вашу думку, вшанують нині як переможця? — запитала Санса, поки сходила донизу під руку з лицарем.

— Мене, — з усмішкою відповів пан Арис. — Та на жаль, перемога не матиме того смаку. Забава буде мала й непоказна: стануть поля хіба що з чотири десятки воїнів, та й то разом зі зброєносцями і охочекомонними.