Ірен Віталіївна Роздобудько - Останній діамант міледі

ті самі, хто юрмиться по дешевих кнайпах, — насміхається з нього, зневажає й використовує. Публіка шанобливо обминала цей богемний осередок й прямувала до зали бібліотеки, молодь зупинялася і під виглядом «давайте перекуримо…» розглядала письменників, дівчата в окулярах притискали до грудей книжки, з якими пізніше мріяли підійти до авторів, аби отримати автографа чи запрошення на каву. Жан помітив, що в жодної не було його розкішного видання «Україна моя калинова» — тільки тоненькі збірочки гостей та зовсім миршаві книжечки «вісімдесятників».

Поет нарешті скинув важку руку з Жанового плеча і замахав комусь з натовпу, штрикаючи у бік свого товариша: «Сєйчас я тєбя познакомлю… Ето мой друг — класний мужик і большой талант! Хоть будєт перед кєм бісер метать!»

Жан із зацікавленістю поглянув у той бік, куди була звернена увага поета. З натовпу вийшов Макс із загіпсованою до ліктя рукою. Поряд ішла дивовижно вродлива струнка жінка у потертих джинсах. Жана трусонуло…

— Привіт, Іване! — через плече кинув йому Макс і одразу потрапив у ведмежі обійми поета.

— Чєртяка! Ну ти, как всєгда! — кричав поет, вказуючи на Максову поламану руку. — В морду кому-то, нєбось, заєхал? А ето кто такая — любовніца ілі жена? Вєзьот же тебе на баб! Нічєго, єслі я вдруг блєвану? — звернувся він до жінки.

— Тільки не на мою вечірню сукню! — просто відповіла вона.

— Абажаю вашу мову! — продовжував фонтанувати поет, чемно нахиляючись і цілуючи руку Жанні. — А ти маладєц!

Дартова відтіснили, і він із огидою та заздрістю спостерігав, як невимушено спілкуються ці зовсім різні люди, як легко знаходять вони спільну мову, і та мова була йому невідома.

Поет усім відрекомендував Макса, безкінечно повторюючи різні банальності на кшталт «ось людина, що теж просиділа у совдепівській дупі, а себе не зрадила…» — і Дартов здригався, приймаючи ці слова як випад супроти нього…

Він зітхнув із полегшенням тільки тоді, коли нарешті усіх запросили до зали. Але настрій було зіпсовано. Він заспокоював себе тим, що, попри все, виступати перед гостями буде саме він, а не якийсь там невдаха-вискочка із загіпсованою рукою.

* * *

Час промайнув непомітно. Макс сидів на лікарняному, Жанна взяла відпустку за власний рахунок, і вони безтурботно витрачали гроші. Сума у дві з половиною тисячі гривень здавалася їм безрозмірною. Влада, як завжди, займалася своїми справами, і вони часто залишалися вдома наодинці. Часом вони навіть не застеляли ліжка, і зелений халатик Жанни був для Макса найвишуканішим одягом у світі.

Вони ніколи не зупинялися так надовго у гонитві за хлібом насущним, і ці дні, розтягнуті в часі і просторі, як густий мед, скапували з небесної ложки, згущувалися, консервуючи в собі кожне слово, кожен жест та порух. Вони давно звикли розуміти одне одного без слів, але тепер ця пауза в часі дозволила їм по-новому усвідомити, наскільки вони близькі. Навіть вечірні вторгнення Влади з її шаленими ідеями та балачками, до яких вони вже звикли і з якими змирилися, викликали майже фізичний біль, як заштрик у ясна під час відвідин стоматолога.

— Ми просто егоїсти! — казала Жанна, коли вони зачинялись у своїй кімнаті і вдавали, що сплять о восьмій годині вечора, аби тільки не виходити на кухню.

Вранці вони знаходили вечерю, яка слугувала їм за сніданок, і «сувору» записку з інструкціями: «Купити хліба» чи «Розморозити курку».

Одного ранку в записці було написано: «Божевільні! По-перше: надійшов термін знімати гіпс (лікар працює з 14.00), по-друге: гроші закінчилися! Цілую. Влада».

— Вона має рацію, — сказав Макс, — треба братися за розум. Ходімо до лікарні, а потім разом завітаємо до агенції. Дізнаємось, як справи з перекладом, й отримаємо обіцяну частку гонорару. А повечеряємо в ресторані.

За годину вони вже їхали до центру. Макса було звільнено від гіпсового нарукавника.

— Треба розім’яти руку! — повторював Макс і обіймав Жанну всю дорогу — в тролейбусі, в метро, на сходах ескалатора.

«От босота!» — вилаяв їх якийсь дідок, і вони засміялися, адже й насправді скидалися на двох розбещених підлітків у подертих джинсах.

— До речі, дід влучно підмітив, — сказав Макс. — Знаєш, що ми зробимо далі? Отримаємо гроші, і я поведу тебе у найкращий бутик — купимо тобі вечірню сукню і черевики на високих підборах. Якого кольору ти хочеш сукню? Зелену?

— Господи, це якийсь жаб’ячий колір! — засміялася Жанна. — Я його ніколи не любила.

— А я люблю тебе у зеленому… У ньому ти схожа на боттічеллівську Весну.

— Наскільки я пригадую, вона — роздягнута…

— Яка різниця! Ти навіть у скафандрі виглядатимеш як роздягнута!

— Нічого собі! — удавано суворо сказала Жанна. — Поводьтеся пристойно, пане мільйонере!

Нарешті ескалатор вивіз їх нагору, і Макс зазирнув у свій нотатник — він ніколи не запам’ятовував адреси.

— Це тут неподалік, — сказав він.

У затишному провулку довгим ланцюжком розтягнулися маленькі приватні кав’ярні, невеличкі фірми та магазинчики.

— Це тут, — сказав Макс, ще раз звіряючи адресу за нотатником.

— «Салон модного одягу „Пані Амелія“», — прочитала вивіску Жанна, — ти нічого не плутаєш?

— Нічого. Можливо, салон орендував тут приміщення — тоді його, здається, не було… Зайдемо.

У салоні стояв запах парфумів та дорогих речей, дівчина-продавець, поглянувши на їхній одяг, навіть не підвелася зі свого стільця — тільки, про всяк випадок, непомітно поклала пальця на кнопку виклику охорони. Вона незадоволено підтвердила, що салон справді відкрився тиждень тому, а раніше приміщення належало міськраді і довгий час перебувало в стані перманентного ремонту. Про існування видавничого представництва вона чула вперше.

Макс із Жанною обійшли ще кілька крамниць та кав’ярень, але пошуки не дали жодних результатів…

— Я ідіот… — сказав Макс, коли вони, втомлені і виснажені, нарешті присіли в одній з кав’ярень. — Тобі не можна жити зі мною… Можеш покинути мене в будь-яку хвилину. І, будь ласка, не кажи мені, що «рукописи не горять»! Я завжди знав, що не можна жити з літератури. Я ненавиджу саме це слово. Я б стріляв таких ідіотів, як я. Мовчи. Я більше нічого не хочу чути!

Але вона нічого й не казала. Вона бачила, як велика чорна рурка розверзлася перед ними і втягує Макса у своє черево. І вона, Жанна, була безсилою перед нею, вона тільки могла тримати його за руку. Просто — тримати за руку, доки він сам не схоче відпустити її пальці…

* * *

Минуло вже кілька місяців, але Дартов досі з розпачем згадував той поетичний вечір у бібліотеці. Однак тепер до заздрості, образи та здивування домішувалося зовсім інше — передчуття майбутнього тріумфу. Від нього, Дартова, чекали