Тетяна Пахомова - Я, ти і наш мальований і немальований Бог

вирізьблений контур губ дозволяли натренованому в Польщі та Німеччині солдатському погляду безпомилково впізнати єврея на вулиці. Утім, були євреї, які у своєму природному бажанні вижити змінювали релігію на християнську — як у середньовічній Іспанії за часів безжального інквизитора Торквемади після королівського указу: або ставай християнином, або залишай все-все майно і — три місяці на те, щоб покинути країну. Тож часто євреї змінювали свої прізвища на типові для країни проживання — галицькі намагалися перейти на польські фамілії, одружувалися з поляками, угорцями, німцями… В Іспанії п’ята частина населення має тепер єврейські гени. У Галичині теж відбувалася така асиміляція, у вир кровозмішання потрапило багато національностей: потомство численних військових змагань, нащадки угорців, німців, чехів, вигнанців із Вірменії — і тут, на перехресті Європи, навіть утворився особливий, один із семи, антропогенний тип українців — дунайський, зовнішні ознаки якого максимально подібні до європейських у всьому розмаїтті, тому асимільованому єврею, маючи документи поляка або українця, ще можна було вижити, а от ортодоксальному… Наказ погрожував розстрілом за появу без цієї нашивки. Мозок Естер проймали сотні думок, коли вона ретельно на всіх п’яти комплектах верхнього одягу зліва — ближче до серця — акуратними стібками пришивала жовту мітку… Вона любила свій народ. Так, як кожен любить свій. Як частину мами, тата, себе. За звичні з дитинства страви… За мову, яку знаєш… За пісні, традиції, танці… У чому тут гріх?.. Хіба комусь це шкодить?.. І от тепер — ця жовта мішень, просто на серці, — щоб влучили без хиби… Естер уже й так почувалася майже вбитою — постійне відчуття розірваності тіла й свідомості, яка відмовлялася розуміти реальність, позбавлену звичної, та й взагалі будь-якої логіки, вводило її в заціпеніння… Просте побутове запитання змушувало її довго думати; вона вже й сама не знала, де сон, де — ні, напевно, це смерть?.. Діти, діти — вони є… Отже, я теж жива… Ми будемо жити, мусимо… мусимо вижити… Краще було б опинитися в безлюдній пустелі… або в савані, між дикими звірами — вони полюють, лише коли голодні… А тут, чого чекати тут — хоч від людей, але ненаситних у ненависті й жадобі, — Естер не знала, а думки про порятунок билися в голові з надокучливістю блохи по барабанній перетинці, доводячи мозок до кипіння.

Спекотного липневого ранку Естер саможертовно відважилася вийти на ринок; чи то від тривалого перебування в чотирьох стінах, чи то від хвилювання яскраве сонце сліпило, у голові паморочилось і чорнота поглинала весь простір. Погляди випадкових перехожих викликали в неї відчуття повної наготи: наче всі дивляться на жовту шестикутну зірку й хочуть лиш одного — принизити, плюнути, розтоптати чи, як Гартманів, розстріляти. «Трамвай сховає мене», — вирішила Естер. Видавши незмінний звук старої шарманки, малолюдний трамвайчик на зупинці прийняв жінку в жовте черевце, і вона швидко сіла посередині вагона, притиснувши до грудей кошик. «Закрила… закрила мітку… Ніхто не бачить», — трохи полегшало Естер. Хоча у вагоні було лише кілька людей, жінка відчула на собі чийсь довгий погляд.

— Пшепрашам, пані, — стиха звернулася до Естер літня полька, — як пані не хоче біди, то краще сісти на спеціяльне місце, — і показала рукою в кінець вагона, де на стійці була намальована шестикутна зірка й надпис: «Юди». Естер облило гарячою хвилею чергового приниження… Вона повільно встала й пересіла на місця для євреїв. На наступній зупинці зайшли двоє автоматників, ковзнули прискіпливим поглядом — зачепилися за старенького в капелюсі й зі слуховою трубкою в кишені, що куняв біля вікна, — то виявився єврей, що не знав нових порядків; благенький піджак затріщав під напором німця, і старий опинився горілиць на трамвайній колії — коротка автоматна черга довершила справу виховання нового Львова. Хоча трупи євреїв показово довго лежали на вулицях, здерев’янілі у своїх почуттях люди їх наче не бачили — у кожного діда була своя біда…

У напівзабутті потрапила Естер на ринок. Від минулої пишності не було і сліду; з великими труднощами вона виміняла золоті кульчики на скромну гуску синюшного відтінку, а золотий ланцюжок став банкою меду. Мозок її перестав планувати надовго й віддавав короткі накази: «Додому… додому… додому…» — без упину шепотіли губи Естер аж до самих дверей помешкання. Аарон, відчинивши двері, рвучко обійняв дружину, хоча зазвичай був стриманим у вияві почуттів — нависла небезпека загострила в ньому те, над чим він рідко задумувався: за роки шлюбу Естер стала для нього найріднішою людиною й другом в одній особі, її вміння згладжувати гострі кути, ніжне ставлення до чоловіка створили вдома теплу родинну атмосферу, і тепер понад усе чоловік боявся це втратити.

— Мамусю, ми так переживали за тебе, — підбігла Міра.

— Усе добре, мої хороші… Зваримо бульйон, поїмо… — Естер вирішила не розповідати про випадок у трамваї. Скільки можна і як можна, вона оберігатиме рідних…

Скрута прийшла і в їх дім: їсти варили пісненьку зупу, і то лише раз на день — берегли дрова. Бабуся Циля сильно схудла, і шкіра висіла на ній безформеними слонячими складками. Мірочка теж недоїдала, і бабуся часто віддавала їй свій суп:

— Бери, моє сонечку, я вже та-а-ак наїлась!..

— Наїлася чи нанюхалася? — з недовірою уточнювала Міра, підсуваючи до себе тарілку.

Давид теж отримував кілька додаткових ложок супу: час від часу вночі він перебігав до Збишека по рибу чи дрова — так сім’я виживала. Кожен гнав від себе думки про холодну осінь і зиму — це ще далеко, треба дожити, може, щось зміниться на краще?..

Настав серпень. Над містом не стояв звичний для того часу яблучний аромат антонівок і паперівок, слив і абрикосів, грибів — завелика розкіш витрачати грошовий мізер на те, що дає так мало калорій. У вікно Давид побачив, як у їхній під’їзд заходить чолов’яга в супроводі трьох німецьких військових.

За дверима тупцював блідий і небритий перукар Зілмах:

— Пробачте, пане Аароне, мене взяли за перекладача… Мої батьки з Німеччини…

Енергійний порух автоматом нетерплячого супроводу — Зілмах зіщулив плечі, пустив погляд всередину і проказав завчений і, вочевидь, багаторазово відтворений текст:

— Наказом німецького командування міста Львова єврейська громада повинна сплатити контрибуцію — золотом, сріблом, цінними речами. Термін — один тиждень. Кожна добре забезпечена сім’я має дати заручника як гарантію сплати контрибуції… Це будете ви, пане Аароне, чи?.. — Зілмах спинив погляд на надірваній зліва одежі… — Пан Яків?..

Аарон ствердно кивнув.

— Мені щось можна чи треба взяти?

— Найн! Шнеллєр, шнеллєр! — нетерпляча лють вихлюпувалася зі старшого по чину.