Володимир Єрмоленко - Ловець океану. Історія Одіссея

Мудрість була в цих очах, і вічність, і милосердя.

Я знаю, ти страждав і ти змушував страждати, я знаю, ти терпів рани і завдавав їх, але тепер я не відпущу тебе, тепер мій погляд буде з тобою, мовчки говорила вона.

Боги дивилися на мене рибами, боги дивилися на мене хвилями, боги дивилися на мене птахами.

Хтось із них мене ненавидить, хтось із них мене захистить, хтось із них урятує мене в обіймах своїх.

* * *

Тринадцять днів минуло відтоді, як я покинув землю Навсикаї.

На чотирнадцятий день я побачив на обрії острів. Чорний ізнизу, білий згори.

Він був прикрашений будинками білого-білого кольору, схожими на піну, що породжує хвиля. Схожими на прикраси, в які вбирається земля, коли чекає на свого нареченого.

Сім років я провів на цьому острові. Життя тут було чорне від смутку і біле від радості. Лише радість прийшла перша, а смуток прийшов останній.

Ніби життя моє було дитям цього скупчення скель, ніби воно прагнуло бути схожим на нього, будь-що схожим на нього.

Минулого разу я плив сюди після бурі та кораблетрощі, розбитий Зевсом, тримаючись за рештки кіля та щогли, що я їх перев’язав ременем із волової шкіри. Дев’ять днів я провів на морській поверхні без їжі, без води, без надії.

Чорно-білий острів був моїм порятунком. Але плата була надто велика.

Це була земля Каліпсо.

Я кохав цю жінку так, як Геліос кохає море, коли ввечері занурюється в нього. Цілком, без останку.

Каліпсо

Мене звати Каліпсо. Мене називають німфою.

Мій батько Атлант, він тримає на плечах небо, щоб воно не впало на землю й не розчавило смертних своєю вагою.

Я не знаю, хто мої брати і сестри, але я знаю, що мені подарували безсмертя і що мені подарували острів.

Він білий, як мушля, він круглий, як сама земля.

Так, я знала Одіссея. Я знала його як чоловіка. Я знала його як вітер. Я знала його як водоспад.

Він був моїм коханцем. Він дарував мені бурю, коли я хотіла, і тишу, коли я хотіла.

Я любила його запах, в якому змішувалися запахи всього світу. Він пізнав багато радості і багато страждань, весь світ пройшовся його тілом, всотався в його шкіру, залишив на ньому шрами. Я вдихала світ крізь нього.

У мене був острів, білий, як мушля. І в мене був Одіссей, — він був усім тим, чим не був мій острів, він був усім тим, чого я не знала, що було по той бік мого світу і мого життя.

Коли ми кохалися, я дивилася в темне нічне небо, на срібні цятки зірок, мені здавалося, що вони спостерігають за нами та насолоджуються з нами, що вони заздрять нам, кожна у своїй самотності, кожна у своїй непорушності.

Зірки не знають близькості, не знають сполучень і переплетень, не знають доторку — на відміну від нас, земних створінь, смертних і безсмертних.

Коли ми кохалися, буревій входив у мене повільно, клітина за клітиною, він розривав мене зсередини, і коли водоспад тремтів у мені, я відчувала кожен із тисяч поштовхів.

Що означає кохання смертного? Смертний не може чекати. Його життя скорочується кожної миті, тому він не може, не може чекати. Слово «завтра» для нього не означає нічого, бо завтра він може померти. Життя тече для нього, наче потік сліз, і він не стримує його, він не знає, як побудувати греблю, щоб їх зупинити, він уміє ризикувати, він любить небезпеку, він любить стрибати в невідоме.

* * *

Я пам’ятаю, як уперше побачила його. Він плив до мого острова на двох дерев’яних колодах, — рештках свого зруйнованого корабля, — і молив про допомогу.

Він зазнав кораблетрощі, він був сам на великому морському полотні, безпомічний і безсилий.

Але я не люблю чоловіків, які благають про допомогу. Навіть смертні не мають нічого просити. Вимагати, воювати, хитрувати, впиватися ворогові в горло своїми зубами, доводити жертву до відчаю: ось що вони мають робити. Просити вони не мають права.

Мої служниці дивилися на мене переляканими очима, що робити, питали вони, подивися у море, володарко, казали вони, там хтось є, там хтось кричить, йому треба допомогти, що нам робити? Нічого, відповідала я, чекайте. Чекайте, поки море приб’є його до берега, напоїть його, відведіть його в північну печеру, дайте йому вогню та їжі. А потім ми вирішимо його долю. А якщо він потоне? — питали мої дівчата. — Значить, цього хоче море, — відповідала я.

Але море цього не хотіло. Темне глибоке море, що його бажань я ніколи не розуміла, що його любов і ненависть завжди були для мене таємницею, цього не хотіло. Одіссея прибило до берега, він виповз на мій білий пісок, він ліг на спину. Мої служниці підбігли до нього, допомогли йому піднятися, обтрусили з нього пісок і бруд, взяли його під руки, відвели у печеру.

Наступного дня вони прибігли до мене знову. Дев’ять днів він плив морем, володарко, дев’ять днів на двох дерев’яних колодах, без їжі та без води, — так він сказав і замовк, і тепер відмовляється говорити з нами. Я цар, каже він, і я говоритиму тільки з вашою царицею. Покличте свою царицю, каже він.

Я розсміялась у відповідь.

Те саме повторилося наступного дня, і ще наступного дня, і ще наступного. Покличте свою царицю, казав він.

Четвертого дня він прийшов до мене сам.

Я відпочивала серед своїх дерев і квітів, у мене був золотий човник, я ткала покривала для своїх служниць, у мене були білі мушлі, і я низала намисто для себе. Тополі та верби дарували мені тінь, і в ній було мені добре.

— Я прийшов до тебе, щоб висловити своє захоплення, царице.

Я обернулася й скочила з місця.

— Хто ти такий?

— Я твій в’язень і гість.

— Як ти насмілився прийти сюди?

— Мене звуть Одіссей, я цар Ітаки. Рівний має стояти перед рівним. Море має розмовляти з морем.

— Ти збожеволів.

— Я прийшов до тебе, щоб висловити своє захоплення, хоч ти знехтувала правилами гостинності, царице.

— Гостинності?

— Так, бо я стою перед тобою як цар перед царицею. Рівний має стояти перед рівним.

— Але я не цариця. Я безсмертна.

Він розсміявся.

— Як ти смієш сміятися з мене?

Я ще щось прокричала, тонка судома торкнулася моєї лівої ноги, цівка поту потекла по спині, червоне тепло вкрило моє обличчя. Я ніколи досі не