Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

податися у подорож на три місяці, обміркувати все? Якщо потім ви все-таки захочете долучитися, то зв’яжіться зі мною».

Такий поворот долі я сприйняв із полегшенням; мене раптово охопило відчуття свободи й безтурботності, і тоді вирішив узяти по максимуму від цього тримісячного «звільнення».

Я вирушив у подорож Канадою, впродовж якої вів щоденник. Батькам надсилав лише короткі повідомлення, не маючи змоги писати розгорнутіше аж до прибуття на острів Ванкувер. Уже там написав їм величезного листа, докладно розповідаючи про свою мандрівку.

Намагаючись змалювати своїм батькам, який вигляд має Калґарі,[72] Дикий Захід, я дозволив розгулятися уяві — сумніваюся, що насправді це місто було аж настільки екзотичним:

У Калґарі щойно завершився щорічний «стампід»,[73] і тепер на вулицях повно ковбоїв у джинсах і штанях із оленячої шкіри — вони цілими днями сидять, натягнувши капелюхи аж на обличчя. Крім того, населення Калґарі налічує 300 тисяч жителів. Це місто швидко росте. Виявлення покладів нафти спричинило наплив до нього старателів, вкладників, інженерів. Нафтопереробні заводи й підприємства, контори й хмарочоси приголомшливо вплинули на життя Старого Заходу. Там є ще величезні поклади уранової руди, золота та срібла, а також неблагородних металів. У тавернах раз у раз можна помітити, як передають з рук у руки маленькі пакуночки з золотим пилом, а також натрапити на людей із чистого золота, прихованого за засмаглими обличчями й брудним спецодягом.

Потому я продовжив оповідку про мандрівні радощі:

Я подався Канадською тихоокеанською залізницею до Банффа,[74] під час подорожі захоплено сновигаючи поїздом і роззираючись навсібіч — куполоподібний скляний дах давав змогу цілком насолодитися мальовничими краєвидами. Проминувши безмежні простори степів, ми вкотилися на вкриті низенькою хвойною рослинністю передгір’я Скелястих гір, потроху підіймаючись угору. Чимдалі повітря поволі холонуло, а огляд місцевості ставав усе більш прямовисним. Купини виростали у пагорби, а пагорби перетворювалися на гори, усе вищі та шпичастіші відповідно до нашого просування. Ми тихо пірнули в долину, а гори у сніжних шапках величаво височіли над нами. Повітря настільки чисте, що гірські вершини було видно за сотні кілометрів, а гори, здавалося, здіймалися просто над нашими головами.

Від Банффа я заглибився прямо у серце канадських Скелястих гір. Там я вів надзвичайно докладний щоденник, що пізніше допрацював для нарису з назвою «Канада: перепочинок» (1960).

Канада: перепочинок (1960)

Оце так прорив! Я подолав понад 4,5 тисячі кілометрів менш ніж за два тижні. Тепер мене огортає тиша — такої тиші я не чув ніколи в житті. Невдовзі подамся далі і, можливо, ніколи не спинюся.

Я лежу на високогірному лузі, на висоті близько 2,5 тисячі метрів над рівнем моря. Учора разом із трьома дівчатами-ботаніками з Калґарі, худорлявими та статними, мов амазонки, блукав біля нашого будиночка і дізнався від них чимало назв квітів.

Гірський луг заріс дріадами, що саме плодоносили, нагадуючи великі голівки кульбаб, сяючи й погойдуючись під променями ранкового сонця. Індійська кастіллея — від світло-кремового до червоногарячого. Соландра, купальниця, валеріана й ломикамінь; митник скручений і блошниця дизентерійна (два найкращі різновиди, попри їхню назву); арктична малина й суниці, що зрідка плодоносять; у серцевину трилистих суниць падали миготливі краплі роси, завмираючи всередині. Серцелиста арніка, цибулинна каліпсо, перстач, орлики. Жовті лілії та вероніка альпійська. Деякі скелі укриває блискучий лишайник, що з віддалі виблискує, немов величезні скупчення коштовного каміння; інші ж заросли китицями м’ясистої заячої капусти, що смаковито чавиться від натискання пальцем.

Ми піднялися значно вище найвищих дерев. Тут чимало чагарів — вербова лоза та яловець, чорниця та бізонова ягода, — але над верхньою межею поширення лісу ростуть лише модрини з незаймано блідими стовбурами й пухнастою хвоєю.

У цій місцевості водяться ховрахи, пискухи, білки й бурундуки, часом у скелястому затінку можна натрапити на бабака. Характерні для цих країв також сороки, вівчарики, кропивники й дрозди. Чимало чорних і бурих ведмедів, проте гризлі трапляються зрідка. На низинних пасовищах — лосі й олені вапіті. Якось сонце затулила тінь від величезного крила, і я одразу зрозумів, що це орел, житель Скелястих гір.

Вище й вище — життя завмирає, усе покривається сірим серпанком, аж поки мохи й лишайники знову не стають владарями світобудови.

Учора я долучився до професора, його родини та друга, старого Маршала, якого він кличе «брат». Вони й схожі, немов брати, хоча насправді є лише друзями та колегами. Я поїхав із ними на величезне плоскогір’я, що височіло аж над густими купчастими хмарами.

— Людина тут нічого не змінила! — вигукнув професор. — Лише розширила стежки для випасання кіз.

Це почуття не можна описати ані тепер, ані будь-коли раніше. Воно виникає з усвідомлення того, що ти перебуваєш вдалині від усього людства, один на півтори тисячі квадратних кілометрів. Ми їхали мовчки, адже слова були б безглуздими. Здавалося, ми перебуваємо на вершині цілого світу. Невдовзі ми почали спускатися, наші коні обережно ступали по підліску. Зрештою вийшли до вервечки студених озер із чудернацькими назвами — Сфінкс, Скарабей і Єгипет. Нехтуючи застереженнями, я стягнув свій мокрий від поту одяг і, занурившись у прозору воду Єгипту, поплив на спині. З одного боку підносилися гори Фараона, на чиїх старовинних обличчях викарбувані величезні ієрогліфи, але інші вершини були безіменними — імовірно, такими вони й лишаться.

На зворотному шляху ми проїжджали повз чималу льодовикову улоговину, повну гладеньких морен.[75]

— Ви лишень подумайте! — сказав професор. — Ця надзвичайна западина на дев’яносто метрів углиб була заповнена кригою. А коли ми та наші діти відійдемо в небуття, у цьому дрібноземі проросте насіння, і над цими валунами розгойдуватиметься молодий ліс.

Перед вами — одна зі сцен геологічної драми, минуле й майбутнє якої незримо присутнє в осяжній нами сучасності, і це в межах одного людського покоління і людської пам’яті.

Я ковзнув поглядом по професору: тендітна постать на тлі трьохсоткілограмової стіни з каменю та криги, незугарна у цьому зношеному капелюсі та штанях, утім сповнена гідності та владності. Навіть могутність льодовиків і стрімких потоків була нічим у порівнянні з могутністю цієї гордої комашини, що досліджувала й розуміла їх.

Професор був чудовим супутником. Він ділився зі мною строго практичними знаннями про те, як розпізнавати льодовикові цирки й різновиди морен; розгадувати сліди ведмедя і лося, а також руйнівних дій дикобразів; ретельно досліджувати місцевість на предмет неміцного болотистого ґрунту; запам’ятовувати наземні орієнтири так, щоб ніколи не загубитися; зауважувати зловісні лінзоподібні хмари — передвісники раптових бур. Сфер, яких