Ян Потоцький - Рукопис, знайдений у Сараґосі

здалася надто важкою для прийняття рішення. Батько з такою радістю прийняв цей доказ особливої прихильності, що вирішив дати з цієї нагоди великий бал для сусідів. Але оскільки ніяких сусідів у нас не було, то весь бал звівся до фанданґо, виконаного моїм фехтувальником і сеньйорою Фраске, головною камеристкою моєї матері.

У відповіді на лист маршала мій батько просив, щоб йому в майбутньому присилати, по можливості, витяги з вироків трибуналу. Ця ласка була йому дарована, і відтоді він на початку кожного місяця отримував великий сувій паперів, якого протягом чотирьох тижнів вистачало для домашніх розмов і бесід біля каміна зимовими вечорами, а влітку — на двох лавках, приставлених до замкової брами.

Коли я вже відчутно давав знати, що готовий народитися, батько постійно розмовляв з моєю матір’ю про сина, якого він чекав, і про вибір хрещеного батька. Мати пропонувала герцоґа де Таванна або маркіза д’Юрфе; батько погоджувався, що це було б для нас великою честю, але висловлював побоювання, чи не вважатимуть ці панове, що виявляють нам надто велику честь. Керуючись обґрунтованою обережністю, він схилявся до шевальє де Бельєвра, який зі свого боку з пошаною і вдячністю прийняв запрошення.

І нарешті я з’явився на світ. На третьому році життя я вже вимахував маленькою рапірою, в шість років, не зморгнувши, стріляв з пістолета. Мені вже було майже сім, коли мій хрещений батько приїхав до нас у відвідини. Шевальє за цей час одружився в Турне й мав там посаду лейтенанта конетаблії і референдарія в справах честі. Ці звання збереглися ще від часів судів божих, потім їх віддали суду честі маршалів Франції.

Пані де Бельєвр була дуже слабкого здоров’я, і чоловік возив її на води в Спа. Обоє вони надзвичайно мене полюбили, а оскільки не мали власних дітей, то умовили мого батька довірити їм моє виховання, яке не могло бути достатньо вишуканим у безлюдній околиці, де ми жили. Батько охоче пристав на їхнє прохання, особливо заохочений посадою референдарія в справах честі, яка обнадіювала його, що в домі Бельєврів я завчасу засвою засади, що визначатимуть дальшу мою поведінку.

Спочатку хотіли, щоб мене супроводжував Ґарсіас Ієрро, бо мій батько завжди вважав, що найшляхетніший поєдинок — коли в правій руці шпага, а в лівій кинджал. У Франції зовсім не знали такого способу фехтування. Однак оскільки батько вже звик щоранку фехтувати з Ґарсіасом під замковим муром, і ця забава стала потрібною для його здоров’я, то він вирішив залишити фехтувальника у себе.

Збиралися також відправити зі мною теолога Іньїґо Велеса, але оскільки мати й досі вміла говорити лише по-іспанськи, то не годилося позбавляти її духівника, який знав цю мову. Так я виявився розлученим з двома людьми, яких ще до мого народження призначили мені у вчителі. Проте дали мені слугу-іспанця, щоб у його товаристві я не забув рідної мови.

Я виїхав з хрещеним батьком до Спа, де ми провели два місяці; звідти подалися до Голландії і нарешті під кінець осені повернулися в Турне. Шевальє де Бельєвр повністю виправдав довіру мого батька й протягом шести років не щадив зусиль, щоб завчасу зробити з мене зразкового військового. Під кінець шостого року мого перебування в Турне померла пані де Бельєвр. Її чоловік покинув Фландрію і переїхав у Париж, мене ж відкликали до батьківського дому.

Внаслідок дощової погоди я мав обтяжливу подорож. Коли через дві години після заходу сонця я приїхав до замку, то застав усіх жильців біля великого каміна. Батько хоча й був ощасливлений моїм приїздом, не виявляв, однак, ознак радості, боячись, щоб не завдати шкоди тому, що ви, іспанці, називаєте «la gravedad»[7], мати ж зустріла мене зі сльозами. Теолог Іньїґо Велес привітав мене благословенням, а фехтувальник Ієрро одразу подав мені рапіру. Я тут же напав на нього й наніс кілька уколів, які дали всім присутнім уявлення про мою незвичайну спритність. Батько, будучи неабияким знавцем, одразу змінив холодність на повну розчуленість.

Накрили вечерю, і всі весело сіли до столу. Після вечері всі знову зібралися біля каміна, і батько сказав теологу:

— Преподобний дон Іньїґо, зроби мені таку ласку, принеси велику книгу з незвичайними оповіданнями і прочитай нам яке-небудь.

Теолог пішов до своєї кімнати й невдовзі повернувся з величезним фоліантом, оправленим у білий пергамент, який вже пожовк від старості. Він навмання відкрив книгу й почав читати:

Історія Трівульціо з Равенни

Жив якось багато років тому в італійському місті, що зветься Равенна, молодик по імені Трівульціо, пристойний, багатий, але водночас напрочуд зарозумілий. Равеннські дівчата виглядали крізь вікна, щоб побачити, як він проходить вулицею, але жодна не могла справити на нього враження. Якщо ж якась випадково подобалася йому, він мовчав, побоюючись, що своїм почуттям виявить їй надто велику честь, Нарешті краса молодої Ніни деі Джерачі перемогла його пиху, і Трівульціо освідчив їй своє кохання. На це Ніна відповіла, що він виявляє їй велику честь, але вона з дитинства кохає свого родича Тебальда деі Джерачі й, мабуть, до смерті не перестане його кохати. Після такої несподіваної відповіді Трівульціо вийшов, виявляючи ознаки оприскливої роздратованості.

Тижнем пізніше, а було це якраз у неділю, коли всі жителі Равенни поспішали до собору Святого Петра, Трівульціо пізнав у натовпі Ніну, яка йшла під руку зі своїм родичем. Він огорнувся плащем і поспішив за ними.

У соборі, де не можна було закривати плащем обличчя, закохані легко могли помітити, що Трівульціо переслідує їх, але так сильно були захоплені коханням, що навіть не слідкували за службою, що, правду кажучи, є великим гріхом. Тим часом Трівульціо сів за ними на лавці, слухав їхні розмови й розпалював у собі озлоблення. У той момент священик вийшов на амвон і промовив:

— Любі браття, оголошую вам про заручини Тебальда й Ніни деі Джерачі. Чи хтось із вас має щось проти цього шлюбу?

— Я проти! — крикнув Трівульціо і в ту ж мить завдав обом закоханим кільканадцять ударів стилетом.

Його намагалися затримати, але він знову схопився за стилет, вирвався з собору, потім з міста і втік до Венеції. Трівульціо був пихатий і розбещений долею, але душу мав чулу; докори сумління помстилися йому за нещасних жертв. Він бурлакував з міста до міста й життя проводив у розпачі. Через кілька років його родичі залагодили усю