Богуміл Грабал - Вар'яти: Вибрана проза

дерев — чутливо ловить музику, бачив, як у вікні забілів фартушок його кухарки, що висунулася з вежі, аби ліпше чути гармонійку, що сховалася в кущах… А з гармонійки лилася тужлива пісня, вдихувана і видихувана крихітним інструментиком завбільшки з дитячий складаний ножик.

Коли пан Чоприш дограв, було чутно, як на лаві в кущах під парканом церковного саду він відсапується, щоб, зібравшись на силах, зіграти ще й «Гумореску». Це був його коронний номер — «Гумореска», яку він виконував на губній гармонійці з таким почуттям, що люди переставали походжати і завмирали, щоб шурхотом піску на доріжці, яка бігла уздовж пристані, не зіпсувати пісню. Коли ж пан Чоприш, коліяр, закінчив «Гумореску», запанувала тиша. Така глибока, що крізь неї виразно долинав плескіт хвиль у ріці і шелест очеретів. А з кущів виліз пан Чоприш, весь зіпрілий, обличчя його в місячному світлі здавалося вкритим ртуттю, в нього були криві ноги, черевце і носик, схожий на носик немовляти, і він, задихаючись, набирав у легені повітря, тому що на маленькій губній гармонійці він грав усім своїм могутнім тілом. Я ж подивився вгору, там, у вікні вежі, як і раніше білів фартух кухарки, а пан настоятель сидів у кріслі і дивився на ріку в місячному світлі.

Якось, коли я ще був церковним служкою, ми з паном настоятелем ішли в село, аби висповідати вмираючу селянку, я серед білого дня ніс запаленого ліхтаря, а коли ми вибралися з лісу в поле, там женці жали жито, і настоятель каже:

— Дайте і мені спробувати…

Один жнець витер косу і подав її пану настоятелю, решта женців посміхалися, але коли настоятель узяв косу і розставив ноги, то з кожним його могутнім змахом їхні посмішки усе виразніше й виразніше тьмяніли. І от пан настоятель косив, а жито після чергового змаху коси лягало саме так, як треба, наче настоятель і сам був женцем. Пройшовши смугу, він обернувся, глянув на плоди своєї праці і, витерши чоло, повернув косу, а потім я поніс далі через поля запаленого ліхтаря, а настоятель ніс на тарелі облатку, щоб дати її в селі умираючій селянці…

Ще я бачив, як під час збирання житніх снопів у полях за броварнею пан настоятель, знявши своє люстринове пальто, брав у руки вила і кидав на віз відразу по дві копиці, та так хутко, що в нього їх не встигали приймати. Понад усе він любив вантажити снопи на поле панянок Шафаржикових, там за хазяїна була старша сестра, що виглядала як перебраний дядько, вона носила чоботи і курила, а до коней бралася не згірше за справдешніх кучерів. Їй допомагала молодша — красуня до пари настоятелевій кухарці, але й у неї кипіла будь-яка робота і в полі, й на стайні. Отож, пан настоятель збирав у них усе жито, увесь хліб, а потім, мокрий від поту мов хлющ, затиснувши згорнутого плаща під пахвою, повертався берегом ріки назад у містечко. Тільки раз, коли він приймав снопи й укладав їх на самому вершечку завантаженої хури, оскільки ніхто не вмів класти снопи уздовж і впоперек так рівно, як пан настоятель, він таки звалився з воза, але з ним — о диво! — нічого не трапилося, адже він мав на собі сорочку від Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.

А сьогодні я йшов додому зі школи… Зазвичай я любив вилазити на парапет кам’яного мосту і по ньому, немов линвохід пан Тршиска, перебігав на той бік ріки, у Залаб’я, а там зістрибував і крокував далі. Однак сьогодні я повертався кружним шляхом, через залізничний міст, і на його початку зауважив металеву загорожу, що бігла вгору до самої конструкції мосту. Вилізши на неї, я побачив перед собою металевий настил, всіяний численними заклепками; якби в цей момент проїхав потяг, я зміг би торкнутися рукою його димаря, піді мною перехрещувалися залізні балки, і весь міст на трьох опорах блискав рейками, що десь удалині завертали до броварні, котра ясніла кавовими стінами в глибині саду.

Я рушив уперед, злегка розкриливши руки, а посередині мосту зупинився і став дивитися вниз. За мостовими опорами ріка, вкрита брижами, утворювала вири. Я сів і почав бовтати ногами, уявляючи, буцім по щиколотку занурив їх у воду; я дивився вниз за течією ріки, туди, де за лугами здіймалися понад вербами височенні тополі, і ще далі, на Комаренський острів, потім я перевів погляд з полотна залізниці на поля: там стояв віз, коні, звісивши шиї, ласували оберемком рожевої конюшини, і я бачив, що чоловік у білій сорочці і якась жінка косять конюшину, а друга жінка, у хустці, збирає скошену траву в копички. Я заплющив очі, сонце приємно пригрівало, довкіл не було ні душі, тільки на ріці спиною до мене сидів у човні рибалка…

Потім раптово міст загуркотів і весь затрясся, аж я міцно вхопився залізних балок; наближався потяг, і міст під ним прогинався, загрожуючи переламатися, паротяг випустив пару, закутавши мене всього вологими клубами і згаром їдкого диму, але ось потяг досяг краю мосту, що злегка вигнувся, ось уже став хутко віддалятися від мене й останній вагон, забираючи із собою стукіт коліс, а у хвості потяга гойдався ліхтар і підстрибував біло-червоний круглий щит — знак того, що це і є хвіст потяга. Але коли міст здригався так, що ледве не скинув мене вниз, і коли паротяг огорнув мене парою й димом, у клубах якого загасло сонце, я не злякався, тому що, навіть якби я звалився у воду, зі мною б нічого не трапилося, адже на мені була сорочка від Мілана Гендріха, вулиця Палацького, 156.

Потім я підвівся й побіг верхнім настилом залізничного мосту; на тому боці ріки скидали на віз рожеву конюшину, і я, подивившись униз, побачив, що чоловік у білій сорочці — не хто інший, як пан настоятель. Тепер він стояв на возі по коліно в конюшині і приймав усе нові й нові оберемки, а поруч, потопаючи в конюшині по самий пояс, стояла красива панянка Шафаржикова, а її сестра в чоботях сильними змахами вил подавала конюшину нагору; потім вона взяла віжки, рушила возом до наступної копиці і знову почала збирати вилами рожеві квіти і закидати їх на віз, де пан настоятель підхоплював конюшину і розрівнював, але він ще встигав сипати пригорщі квіток на голову красивій панянці, вона сміялася, її волосся було повне конюшини, і раптом, підкравшись до настоятеля, вона сама кинула