Дроянда - Шепіт у пітьмі , Дроянда

Сонце повільно котилося за обрій, розфарбовуючи київське небо у відтінки багряного та золотого. Данило сидів на своєму улюбленому місці на балконі, загорнувшись у теплий плед, хоча травневий вечір і не був холодним. У руках він тримав старий смартфон, екран якого мерехтів знайомими повідомленнями. Це була переписка з Сонею.

Він гортав її знову і знову, ніби намагаючись відшукати у цих цифрових рядках загублені емоції, відновити у пам’яті тепло їхніх розмов. Минуло вже кілька місяців відтоді, як їхні шляхи розійшлися, але спогади про Соню все ще жили в ньому, іноді яскраво, як спалах блискавки, іноді ледь чутно, як тихий шепіт вітру.

Ось її перше повідомлення того дня: «Доброго ранку, ти вже в коледжі?» Просте запитання, але тоді воно здавалося йому початком чогось важливого, обіцянкою нового дня, наповненого її присутністю, її сміхом. Він пригадав, як швидко відповів: «Так, вже тут. У нас вже пара».

Далі йшли буденні розмови про пари, про викладачів. Він усміхнувся, читаючи її здивоване: «А я чому не знаю про це?», коли він розповів, що його підвіз Віктор Станіславович. Навіть у таких дрібницях відчувалася її зацікавленість його життям, її легка ревнощі, яка тоді здавалася йому такою милою.

Потім розмова перейшла на іншу тему, менш безтурботну. Її запитання: «Щось ти не в дусі», змусило його нахмуритися. Він пам’ятав той ранок, його роздратування через якусь дрібницю, його небажання ділитися. А вона, чутлива і уважна, одразу це відчула.

Данило зупинився на повідомленні Соні: «Чому що я чогось не спізнилася?» Він згадав свій тодішній саркастичний тон, своє невдоволення її запізненням. Зараз йому стало соромно за ту свою дріб’язковість. Чому він тоді так легко ображав її? Чому не цінував її терпіння?

Прокручуючи далі, він натрапив на її просте: «Нормально», у відповідь на його коротке вибачення. У цьому слові він тепер чув не лише прийняття, але й легкий докір. Вона пробачила його, як завжди, але чи забула?

Останнє її повідомлення того ранку було спокійним і трохи відстороненим: «І підвіз)». Вже тоді у цій скобці відчувалася якась дистанція, ледь помітна тінь, яка згодом перетворилася на глибоку прірву між ними.

Данило відклав телефон на поруч з собою. Вечірнє повітря пахло квітами з сусіднього саду, але цей аромат не приносив йому звичної радості. Він дивився на темніюче небо, на перші зірки, що несміливо проступали крізь сутінки.

Ця переписка була мов стара фотографія, яка зафіксувала один з багатьох звичайних днів їхнього минулого. Але тепер, крізь призму часу та втрати, ці звичайні слова здавалися наповненими прихованими значеннями, несказаними емоціями, першими тривожними дзвіночками майбутнього розриву.

Він знову взяв телефон. Пальці самі собою набрали її ім’я у списку контактів. Він довго дивився на кнопку виклику, але так і не наважився натиснути. Що він міг би їй сказати зараз? Що він сумує? Що шкодує? Чи мають ці слова хоч якийсь сенс після всього, що сталося?

Зрештою, Данило зітхнув і заблокував екран телефону. Минуле залишалося минулим, хоча його відблиски іноді боляче ранили серце. Йому потрібно було навчитися жити далі, несучи в собі ці спогади, але не дозволяючи їм затьмарювати його сьогодення.

Але сьогодні ввечері, сидячи на балконі під зоряним небом, він знову відчув гострий біль втрати і не міг втекти від тіней минулого, які танцювали на екрані його старого смартфона.

Данило провів безсонну ніч, подумки повертаючись до переписки з Сонею. Кожне її слово, кожна його відповідь тепер здавалися йому важливими, наповненими підтекстом, який він тоді не помічав. Ранкове сонце зазирнуло у вікно, розганяючи нічні тіні, але в його душі все ще панувала тривога.

Він знову взяв до рук телефон, цього разу з твердим наміром. Він мав поговорити з нею, хоч би що. Набравши її номер, він глибоко вдихнув і натиснув кнопку виклику. Гудки тягнулися нескінченно, і в його грудях наростала тривога. Нарешті, вона відповіла сонним голосом:

– Алло?

– Соню, це Данило. Вибач, що так рано.

У слухавці запанувала тиша, лише чутно було її важке дихання.

– Данило… Що сталося?

– Нічого особливого, просто… я хотів поговорити.

– Говорити? Про що? – у її голосі відчувалася настороженість.

– Про нас. Про те, що було.

– Данило, минуло вже багато часу. Я не думаю, що є про що говорити.

– Я знаю, але для мене це важливо. Я переглядав нашу стару переписку…

– І що? – її тон став різкішим.

– І зрозумів багато речей.

Зрозумів, яким дурним я був і як сильно тебе ображав.

Знову запанувала тиша. Данило чекав, затамувавши подих.

– Це було давно, Данило. Я вже майже забула.

– Але я – ні. І мені шкода, Соню. Шкода за кожне грубе слово, за кожну мою байдужість.

– Тобі зараз просто самотньо, – її голос пом’якшав. – Не треба воскрешати минуле.

– Ні, Соню. Це не лише самотність. Я справді шкодую. Ти була такою терплячою, такою розуміючою, а я… я цього не цінував.

– Усі роблять помилки, Данило. І ми зробили свої.

– Але я хочу виправити хоча б частину з них. Чи можу я тебе побачити? 

Просто поговорити.Він чув, як вона вагається. Минула довга секунда, перш ніж вона відповіла:

– Добре. Але лише поговорити.

Вони домовилися зустрітися в затишній кав’ярні неподалік їхнього колишнього університету. Данило чекав її, нервово перебираючи серветку на столі. Коли вона увійшла, він ледь її впізнав. У її очах більше не було тієї безмежної доброти, яку він пам’ятав. Вони були спокійнішими, глибшими, але й трохи сумними.

Розмова вийшла важкою, але відвертою. Данило розповідав про свої жалі, про те, як поступово усвідомлював свою провину. Соня слухала мовчки, іноді киваючи. Вона не звинувачувала його, але й не давала жодних надій на відновлення їхніх стосунків.

Вона не звинувачувала його, але й не давала жодних надій на відновлення їхніх стосунків.

– Ми були різними, Данило, – сказала вона зрештою. – І, можливо, саме тому все так сталося. Ти був занадто зосереджений на собі, а я… я хотіла більшого.