Дроянда - Шепіт у пітьмі , Дроянда

Вони бігли ще довго. Через вузькі вулиці, через закинуті квартали, поки не опинилися на даху старої бібліотеки — там, де колись прогулювали лекції, мріяли й сміялись до сліз.

Ніч огортала місто м’якою тишею. Вітер грався пасмами Соніного волосся, а місяць, мов мовчазний свідок, дивився на них згори.

Артем сів на край даху і втомлено перевів подих.

— Все, — сказав він. — Ми поки в безпеці.

Соня мовчки сіла поруч. Її серце ще билося швидко, але тепер уже не від страху.

— Чому ти зник тоді? — тихо спитала вона. — Без жодного слова...

Артем опустив погляд. Його голос був глухий, майже винний:

— Тому що, якби я попрощався — не зміг би піти. А я мав. Тебе б тоді теж забрали.

Вона подивилася на нього довше, ніж треба. Очі Артема не змінилися — все той самий спокій, за яким ховалося ціле море болю й сили.

— А тепер?

Він посміхнувся куточками вуст:

— Тепер я не піду. Навіть якщо весь світ знову проти нас.

Соня зробила крок ближче. Їхні пальці торкнулися, переплелися. Мовчки.

— Ти не уявляєш, як часто я згадувала тебе, — зізналась вона. — Але думала, що це вже минуле.

Артем ніжно торкнувся її щоки.

— А я завжди думав, що наше "колись" — ще не сказало свого "зараз".

Вона не відповіла. Просто схилила голову й дозволила йому обійняти її.

І в ту мить, на даху покинутого міста, посеред темряви і втрат, дві душі знову знайшли одна одну.