Дроянда - Шепіт у пітьмі , Дроянда

Усе навколо дрижало — ніби світ знову розламався на частини. Соня стояла посеред темного підвалу, закута в наручники, з погаслим ліхтарем у руках. Над нею нависала тиша, така густа, що навіть власне дихання здавалося зайвим. Ніла і його люди зникли, залишивши її тут — пастка, чергова перевірка чи кінець?

Але серце не здавалося. Вона відчувала: хтось іде.

Раптом пролунало клацання — двері повільно відчинилися. Яскраве світло спалахнуло, і на порозі з’явився силует. Широкі плечі. Чіткий профіль. Очі, які вона пам’ятала навіть через десять років.

— Соню... — голос був глибокий, хвилюючий, знайомий до болю.

Вона підвела очі. Артем. Живий. Реальний. І перед нею.

— Ти? — прошепотіла вона.

Він не відповів. Лише швидко підійшов, зламав замок наручників і обережно взяв її за руку.

— Я знав, що ти потрапиш у пастку. Вони стежили за тобою. Але я був ближче, ніж ти думала.

— Ти живий… — сказала вона ледь чутно. — Ти зник.

— Я мусив. Щоб вижити. Щоб повернутися вчасно. До тебе.

Соня ще не встигла усвідомити, що сталося, як позаду пролунали кроки. Ворог не спав. Артем кинув їй зброю, сам розвернувся з неймовірною точністю — і знешкодив першого нападника.

— У мене ще є кілька боргів перед цим світом, — сказав він, — але головне: я не дозволю, щоб тебе знову втратили.

Вони вибігли з підвалу разом, тримаючись за руки — як колись у студентські роки, тільки тепер замість зошитів — зброя, замість планів на канікули — план втечі й місія, від якої залежало майбутнє.

Минуле повернулось не як привид, а як надія.