Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

Кожному напівбогу потрібна зброя, — сказала Аннабет. — У Гефеста роблять найкращу, але в нас теж непоганий вибір. У будиночку Афіни стратегія понад усе — ми обираємо відповідну зброю для відповідної людини. Так, погляньмо...

Пайпер не була зараз налаштована обирати смертоносні речі, але вона розуміла, що Аннабет намагається зробити для неї щось приємне.

Аннабет вручила їй величезний меч, який Пайпер ледве могла підняти.

— Ні, — промовили вони одночасно.

Аннабет порпалася трохи далі в сараї і принесла щось інше.

— Дробовик? — запитала Пайпер.

— «Моссберг 500». — Аннабет перевірила затвор, наче робила це щодня перед сном. — Не хвилюйся. Він не може зашкодити людині. Модифікований так, щоб стріляти тільки Небесною бронзою, він убиває тільки чудовиськ.

— Ем, не думаю, що таке на мій смак, — сказала Пайпер.

— М-м-м, дійсно, — погодилася Аннабет. — Занадто показний.

Вона поклала дробовик назад і почала водити пальцем уздовж стійки з арбалетами, коли дещо в кутку сараю впало Пайпер в очі.

— Що це там? — запитала вона. — Ніж?

Аннабет викопала ніж і здмухнула пил із піхов. Здавалось, що ця річ століттями не бачила денного світла.

— Не знаю, Пайпер, — невпевнено сказала Аннабет. — Гадаю, що тобі не потрібен такий. Мечі зазвичай кращі.

— Ти користуєшся ножем. — Пайпер показала на піхви, закріплені на поясі Аннабет.

— Так, але... — Аннабет потиснула плечима. — Ну що ж, подивись, якщо хочеш.

Чохол був з потертої чорної шкіри, скріпленої бронзою. Нічого пафосного, нічого показного. Гладенька дерев’яна ручка чудово сиділа в долоні. Коли Пайпер вийняла ніж із піхов, то побачила трикутний клинок завдовжки вісімнадцять дюймів[9] — бронза блищала так, немов була вчора відполірована. Лезо було вбивчо гострим. Власне віддзеркалення в клинку застало Пайпер зненацька. Вона виглядала старшою, більш серйозною, не такою наляканою, як почувалася.

— Він тобі пасує, — погодилась Аннабет. — Цей тип ножів називають «паразоніум». Здебільшого парадна зброя, яку носили високопоставлені офіцери грецької армії. Такий ніж означав, що ти могутня й заможна людина, але і в бою він міг легко тебе захистити.

— Мені подобається, — сказала Пайпер. — Чому ти вважала, що він не підійде?

Аннабет зітхнула.

— Цей ніж багато що пережив. Більшість людей не наважилася би його взяти. Його перша володарка... ну, її доля не дуже щасливо склалася. Її звали Єленою.

Пайпер не одразу зрозуміла.

— Стривай, ти маєш на увазі Єлену? Єлену Троянську?

Аннабет кивнула.

Раптом Пайпер подумала, що непогано було б тримати цей кинджал хірургічними рукавичками.

— І він лежить у вашому сараї?

— Ми оточені речами з Давньої Греції, — відповіла Аннабет. — Це не музей. Така зброя... нею мають користуватися. Ми напівбоги, і такий у нас спадок. Це був весільний подарунок Менелая, першого чоловіка Єлени. Вона назвала кинджал Катоптрісом.

— Що це означає?

— Скло, що бачить. Дзеркало. Вочевидь, тому, що тільки так Єлена його й використовувала. Не впевнена, що він колись був у бою.

Пайпер знову подивилась на клинок. Якусь мить на неї витріщалося власне віддзеркалення, але потім зображення змінилося. Вона побачила полум’я й потворне обличчя, наче висічене з каменю. Почула той самий сміх, що й уві сні. Її батько в ланцюгах, прикутий до стовпа перед ревучим вогнищем.

Вона впустила ніж.

— Пайпер?

Аннабет крикнула до хлопців із будиночка Аполлона, які були на майданчику:

— Агов! Тут потрібна медична допомога!

— Не треба, я... я в нормі, — вимовила Пайпер.

— Точно?

— Так. Я просто...

Вона мусить опанувати себе. Тремтячими пальцями Пайпер підняла кинджал.

— Я просто стомилася. Стільки всього сталося сьогодні. Але... ніж я хочу залишити, якщо можна.

Аннабет завагалась. А потім відмахнулася від хлопців із будиночка Аполлона.

— Гаразд, якщо ти впевнена. Ти серйозно зблідла щойно. Я подумала, може, у тебе напад чи щось таке.

— Усе добре, — запевнила її Пайпер, хоча серце досі стукотіло. — У таборі є... телефон? Я можу зателефонувати батькові?

Сірі очі Аннабет бентежили не менше, ніж клинок кинджала. Вона, здавалось, аналізує мільйон варіантів, намагаючись прочитати думки Пайпер.

— Нам заборонено використовувати телефони, — сказала вона. — Більшість напівбогів, використовуючи мобільний телефон... Ну, це все одно що надіслати сигнал чудовиськам, повідомити, де знаходишся. Але... у мене є.

Вона дістала телефон з кишені.

— Начебто проти правил, але якщо це залишиться нашою таємницею...

Пайпер удячно взяла телефон, намагаючись утримати руки від тремтіння. Вона відійшла від Аннабет і відвернулася.

Дівчина зателефонувала на приватну лінію батька, хоч і знала, що на неї чекає. Голосова пошта. Вона намагалась уже протягом трьох днів — з того самого часу, як побачила сон. У «Школі дикунів» дозволяли скористатися телефоном тільки раз на день, і вона телефонувала щовечора, та все марно.

Неохоче вона набрала інший номер. Особиста помічниця батька відповіла миттєво:

— Офіс пана МакЛіна.

— Джейн, — процідила Пайпер крізь зуби. — Де мій батько?

Якусь мить Джейн мовчала. Вочевидь, міркувала, чи зможе здихатися від Пайпер, кинувши слухавку.

— Пайпер, я гадала, тобі заборонено телефонувати зі школи.

— Може, я не в школі, — відповіла Пайпер. — Може, я втекла, щоб жити серед лісових створінь.

— М-м-м, — Джейн не здавалася стурбованою. — Гаразд, я скажу йому, що ти телефонувала.

— Де він?

— Відійшов.

— Ти не знаєш, чи не так? — Пайпер знизила голос, сподіваючись, що Аннабет надто чемна, щоб підслуховувати. — Коли ти збираєшся телефонувати до поліції, Джейн? Він міг утрапити в халепу.

— Пайпер, ми не робитимемо з цього медійний цирк. Я впевнена, що з ним усе гаразд. Час від часу він зникає. Але завжди повертається.

— Тож це правда. Ти гадки не маєш...

— Мені час іти, Пайпер, — одрізала Джейн. — Щасти в школі.

Дзвінок обірвався. Пайпер лайнулася. Вона повернулася до Аннабет і віддала їй телефон.

— Марно? — запитала Аннабет.

Пайпер не відповіла. Вона не була впевнена, що не почне плакати знову.

Аннабет поглянула на екран телефона й завагалася.

— Твоє прізвище МакЛін? Вибач, мене це не стосується. Але здається дуже знайомим.

— Поширене прізвище.

— Так, мабуть. Чим займається твій батько?

— Мистецтвом, — мимоволі відповіла Пайпер. — Мистецтвом черокі.

Її стандартна відповідь. Не брехня, просто не цілковита правда. Більшість людей, почувши це, уважають, що її батько продає індіанські сувеніри в придорожній крамниці