Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

— Ні! Ярик! — заволала я дико.

— Ліє, що трапилось? — Ярик тряс мене за плечі.

Я прокинулася і була цьому дуже рада, але кінцівка сну явно не вдалася. Ох уже ці вовки, повсюди прям. “Не лягай на краю — прийде сіренький вовчок і вкусить за бочок”.

Світанок. Ліс поступово перетворювався з домівки темряви й жаху на цілком нормальне скупчення дерев і кущів.

— Ну що, рушаємо?

Ярик був у піднесеному настрої, а мене тільки від думки про вихід із кола й напад вовків починало трусити.

— Зараз зігрієшся, — усміхнувся справжній ловелас.

Поки не опинюсь у будинку, зачинена на сто замків і з рушницею в руках, не заспокоюсь. Останнім часом нерви не витримували. Хотілося рвати й метати. Усе навалилося, і на кого мені вилити свої життєві проблеми? Звісно ж, на їх винуватця.

— А райончик у тебе неспокійний, — прошипіла я, — ні вдень, ні вночі спокою нема. Озеро якесь мутне — не здивуюсь, якщо скоро якась гидота заведе́ться. Про ліс я взагалі мовчу...

— Все так.

Але я не зупинялася. Його незворушність викликала в моїй свідомості хвилю обурення.

— Привіз мене невідомо куди! Для захисту, як же! Де ти швендяв три дні? А?!

А у відповідь — тиша. Хто б сумнівався. Можливо, я й перегнула, але мені було дико прикро від того, що мене знову кинули. А ще… я сумувала за Блеком. Як він там?

За своїми полум’яними промовами я не помітила, як ми вийшли на дорогу. За мить біля нас зупинився червоний позашляховик.

— Привіт, красуне, — приспустивши окуляри на перенісся, усміхнувся Марк.

— І тобі, друже, привіт, — потис йому руку Ярик.

Я зніяковіла. Мій вигляд був жахливим. Низ сорочки був добряче забруднений, добре хоч світшот приховував голі плечі. Здавалося, ніби мене сто собак вночі ганяли… хоча, чому здавалося — так і було. Усвідомлення цього не додавало нічого, крім відчуття власної безпорадності. Якби не Блек, пару раз точно померла б.

— Підвезеш нас додому? — спитав Ярик.

— А може, погостюєте в мене? — Марк багатозначно глянув на друга. — Скільки можна в лісі тусити?

— Мабуть, ти маєш рацію. Їдемо.

Невже ми нарешті повернемося до міста? Добре, а то щось заміське життя мені геть не сподобалося. З того самого часу, як мене мало не зжерли. Всю дорогу до міста в машині панувала гробова тиша.