Соломія Реус - Віддана без любові , Соломія Реус

Літо 1923 весілля Богдани та Андрія

 

Усі права захищено.
Текст цього твору є інтелектуальною власністю автора.
Будь-яке копіювання, поширення, відтворення чи використання

фрагментів без письмової згоди автора Соломії Реус суворо заборонене.
Порушення авторських прав тягне

за собою відповідальність згідно з чинним законодавством.

Літо 1923 весілля Богдани та Андрія

 

   

   Кожен день для Данки тепер був наче затягнутий сірим туманом. Світ утратив барви, звуки втратили мелодію, а звичні речі - зміст. Вона жила за інерцією: вставала вдосвіта, годувала худобу, допомагала матері біля печі, прала, шила, носила воду. А вечорами, коли день згасав у золотому пилу заходу, тихцем ішла з двору - у степ, або до лісу, шукаючи там хоч якусь розраду. Але природа більше не була її втіхою, вона не чула соловʼїних трелей, не відчувала запаху свіжоскошеної трави, не милувалась обрієм. Її серце було глухе до всього. Лиш біль жив у ньому. Біль глухий, мовчазний, постійний - як та вага, що лежить на грудях і не дає дихати.

   Вона говорила до степу, ніби до єдиного друга, що здатен вислухати. Ви говорю вала йому всі свої образи, гіркоту, несправедливість, що спали на її долю. Виговорювала, а потім довго плакала, аж поки не відчувала, що сліз більше немає. Вони висохли, як пересохла річка, що колись текла повноводною надії.

   Вона не могла змиритись. Не могла зрозуміти, за що саме їй випала така доля - стати дружиною того, кого не кохає, хто не живе в її серці. Її ніхто не питав, ніхто не слухав. Батьки вважали, що так правильно. Що головне - щоб чоловік був добрий і хата повна. Але ж Богдана була живою. Вона хотіла кохати. Хотіла щастя не з обовʼязку, а з поклику серця. Вона мріяла, як інші дівчата: про весілля під вишнею, про лагідні руки, що торкатимуться її з трепетом, про дім, наповнений сміхом, а не мовчазним болем.

   Та реальність була зовсім іншою. Вона чула, була присутня, як батьки домовлялись про її майбутнє. І їй так хотілося кричати: «Я ж ще дитина! Я ще не жила, не мріяла, не любила по-справжньому!» .

   Особливо страшною була ніч. Лежала, втупившись у стелю, і уявляла ту чужу хату, ту чужу постіль, ті руки, які торкатимуться її не з любові, а з права власності. І серце стискалося від жаху. Вона почувалася вʼязнем. Іноді навіть не жила - існувала. День змінював ніч, а ніч - день. І в кожному з них вона втрачала себе ще більше.

   Одного вечора, коли захід сонця забарвив небо у криваво-золоті відтінки, вона, мов тінь, вийшла з дому і подалась до ставка. Там, де колись купалась із подругами, де сміялась безтурботно, тепер сиділа самотньо, опустивши руки в холодну воду. Дивилась у глибину, ніби шукала відповідей, яких не було.

- А навіщо таке життя? - прошепотіла вона сама до себе - Життя без кохання, без мрії, без надії…

   Сльози котилися по щоках, але вона навіть не витирала їх. Тихо підвелась і ступила в ставок. Вода обійняла її ноги, шурхнула під спідницю, та їй було байдуже. Вона йшла далі - повільно, рішуче. Ще крок і вода вже біля пояса. Ще - і почала підніматись до грудей. Прохолода обіймала тіло, а розпач душу.

   Вона вже не чула нічого. Навіть шуму дерев чи співу жаб. Серце билося глухо, відлунюючи єдину думку: «Лиш би забутись. Лиш би не відчувати».

   Останній крок. Вона зупинилась. Вона вже майже торкалася підборіддя. Вона розвела руки в сторони, ніби крила, і повільно впала назад - у саме серце глибини. Тиша. Порожнеча. Легкість. Жодного страху. Жодного жалю. Лише темрява і холод. І на якусь мить - мир.

 

   Очі розплющились повільно, мов би крізь воду. Усе було ніби не справжнє - розмите, хитке, загорнуте в білу вуаль туману. Над нею схилився хтось - обличчя близьке, змучене, з очима, повними страху. Мокре волосся звисало на лоба, краплі стікали щоками, змішуючись зі сльозами чи водою - вона не знала.

Андрій. Він. Його очі, як дві рани, палали тривогою.

- Даночко… - голос у нього хрипів. - Для чого ти так? … Ти ж… Ти ж ледь не померла… А якби мене тут не було?…

   Його слова здавалося, не долітали. Вони билися об внутрішню тишу, яка заполонила її душу. Дихати було важко - груди задавило, наче камінь придавив. Уся вона - важка, мов з мокрої глини зліплена, не могла й поворохнутись. Голова пульсувала болем, мов до землі прибита залізними цвяхами.

   Вона глянула на нього - втомлено, з докором, з глухою ненавистю, в якій плуталась образа, сором і не висловлене страждання. Потім, повільно, не мовивши ані слова, відвернулася. Не хотіла бачити, не хотіла чути. Не мала сил, ні сліз - тільки порожнечу, глибоку, як ота вода, в якій щойно ледь не загубила себе.

   Андрій сидів поруч, мов остоввпілий. Його руки тряслись, очі не зводили погляду з її блідого обличчя.

   Він знав. Знав, що вона ходить сюди щовечора. Ще давно вивідав у її батьків, але мовчав. Не наважувався підійти, просто йшов слідом, ховався між деревами, милувався здалеку, сподіваючись… Хто знає на що. Може, що все ж колись обернеться до нього з усмішкою, не зі злістю.

   Сьогодні мав залишитись вдома - справ було по горло. Та щось покликало. Щось невидиме, мов крик душі. І він пішов. І встиг. Встиг тоді, коли вона вже зникла під водою, як біла квітка, зламана течією.

- Якби я не прийшов… - шепотів, не вірячи досі, що вона жива. - Якби хоч на хвилину пізніше… Боже, що ж ти наробила?…

   Він витяг її з води, напівмертву, холодну, мов риба. Серце ледь не зупинилось, коли побачив, як з її губ почала стікати вода. Поклав її на траву, натискав на живіт, ловив кожен подих. І тепер вона тут - перед ним. Жива.

- Як ти себе почуваєш? - прошепотів. - Скажи щось… я відведу тебе додому.

   Вона мовчала. Сльози повільно покотились по її щоках, тихі, як ніч, гіркі, як полин. Вона не плакала - душа її кричала. Беззвучно. «І тут він… Повсбди він… Ні втекти, ні сховатись…»

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍