Верона Дарк - Кохання з ароматом кави , Верона Дарк

Вечір. Будинок наповнений тишею, але в серці Ясмін — шторм. Вона сиділа на підлозі у своїй кімнаті, притиснувши до грудей зошит із начерками суконь. Її сльози залишали вологі сліди на папері, розмиваючи мрії.

Двері відчинилися тихо. На порозі стояв батько — втомлений, з посивілими скронями, але без гніву в очах.

— Ясмін… — його голос був спокійний, майже лагідний. — Можна?

Вона не відповіла, лише кивнула. Батько зайшов і сів навпроти неї на край ліжка.

— Доню… Я не хочу сваритись. Не хочу лякати тебе. Але це рішення прийнято. Ти станеш дружиною Керема.

Вона підняла на нього очі — карі, заплакані, наповнені відчаєм.

— Але я не хочу… тату, я мріяла про інше життя. Я хотіла вступити до школи дизайну в Стамбулі. Я хотіла шити плаття, створювати щось своє. Ти ж знаєш…

— Я знаю, — перебив він, зітхнувши. — Але то мрії, доню. Життя — не модний журнал. У ньому є обов’язки. А ти — моя єдина дочка. Я мушу подбати про твоє майбутнє.

— А що, як я не хочу такого “майбутнього”? — прошепотіла вона. — Що, як я не кохаю Керема? Що, як він кохає іншу?

Батько замовк. Подивився на її бліде обличчя. І в його погляді майнула тінь болю — та, що з’являється, коли розумієш, що робиш боляче тим, кого любиш.

— Минає час, Ясмін. Мрії приходять і йдуть. А шлюб з родиною Хамдан дасть тобі стабільність, ім’я, безпеку. Це не покарання. Це шлях.

— Це — в’язниця, — прошепотіла вона, відвертаючись.

— Ні. Це життя. І ти мусиш прийняти його. Навчишся кохати з часом.

— Я не зможу, — сказала вона крізь сльози. — Я більше не бачу себе у цьому світі…

Батько підвівся. Глянув на неї ще раз — довго, з ноткою суму — і сказав тихо:

— Весілля буде, доню. Ти ще подякуєш мені.

Він вийшов, залишивши її наодинці з тишею, яка тепер гучала сильніше за будь-які крики.

Ясмін повільно опустила голову на зошит. На одній із сторінок був малюнок весільної сукні. Вона подивилась на нього крізь сльози й, не вагаючись, зім’яла його в руках.