Метьюз Джейсон - Червоний горобець

її по колу. Вона дивилася на розріз чорного трико уздовж її промежини. Під час вечірньої перерви, коли тіні довшали в майже порожній навчальній залі, Домініка помітила, як Соня та Костянтин прошмигнули коридором до сауни. Звісно ж, про них ходили чутки, але тепер Домініка знала напевне. Вона чекала й дивилась, як меркне світло на паркеті навчальної зали, відчуваючи знайоме збудження, контролюючи його, заспокоюючись.

У будівлі стало геть тихо, в кабінетах вимкнули світло. Балетмейстер та дві наставниці все ще сиділи в кімнатах, далі по коридору. Тьмяні лампи світили з дальнього його кінця, який без них був би геть темним. Домініка нечутно прошкандибала до вестибюлю великої, обшитої деревом сауни для студентів, нечутно підійшла до кедрових дверей парильні та заглянула в задимлене віконце. Вони обоє лежали голі на дерев’яних рейках верхньої лавки, ледь освічені єдиною лампою зі стелі. Костянтин якраз підняв обличчя з-поміж широко розставлених ніг і здирався на неї, немов великий звір. Соня зчепила руки в нього за шиєю і закинула ноги йому на плечі. Крізь скло Домініка бачила мозолі на подушечках Соніних стоп і розкарячені понівечені пальці ніг балерини.

Соня лежала головою на лавці, роззявивши рота, та важкі двері сауни приглушували її стогін. Домініка відступила назад і примусила охолонути власні емоції. Підкрутити паромір та замкнути двері, вставивши між ручками віник, — вони зваряться там за двадцять хвилин. Ні. Потрібен більш витончений, непомітний, згубний фінал. Ці двоє погубили кар’єру Домініки, час закінчити їхні, однак без сліду, без жодного натяку на помсту.

Домініка прочинила двері до вестибюля сауни, підперла та увімкнула світло, яке осяяло темний коридор. Потім відчинила одне з вікон. Холодне вечірнє повітря заповнювало коридор, і Домініка рушила слідом за ним, за крижаними блакитними голками, що, немов світляки, ринули в бік кабінетів наставниць. Вона прослизнула в темний кабінет, на двоє дверей далі, притулилася до стіни і стала слухати.

За три хвилини наставниця («Котра з них?» — гадала Домініка) відчула холод і пішла коридором, перевірити, в чому річ. Світло з вестибюлю сауни та прочинені двері навпроти вікна змусили її щось забубоніти. Звучало схоже на мадам Бутирську, найсуворішу, найлютішу наглядачку академії. Домініка чекала в тиші, рахуючи секунди, а потім почула скрип дверей сауни, волання мадам і здавлене схлипування. Звуки босих ніг на лінолеумі, невпинне волання, а тепер ще й хникання, ниття, яке все віддалялося коридором. «Тепер навіть батько в Думі її не врятує», — подумала вона.

В майже повній темені кабінету Домініка тримала руку перед своїм обличчям. Раптом вона відчула, як до легень повернулось повітря, ніби хтось відкрив клапан кисневого балона, і вона усвідомила, здивувавшись і навіть дещо розгнівавшись, що не відчуває жодної емоції, знищивши тих двох, і втішається, як просто та водночас вишукано вона все зробила, а потім подумала про свого батька і трішки присоромилась.

***

З ноги зняли гіпс. Люди з СВР мали на меті зіткнути Домініку з Устиновим на телестанції. Хотіли, щоб він запросив її на побачення. Спати з ним їй не наказували, «Це необов’яз­ково», — казали вони, та вона розуміла, що без цього не обійдеться. Це було ясно, мов день. Вона сама собі здивувалась, адже взагалі не збентежилась. Інструктори дивились на неї з осторогою, не в змозі розкодувати цей спокійний погляд та легку усмішку, не розуміючи, що це за птаха.

«Гаразд, гаразд», — казали вони, їм необхідно було більше дізнатися про його справи, отримати розклад його поїздок за кордон, список його контактів. За їхніми словами, проводилось розслідування з приводу шахрайства та незаконного привласнення державних коштів. Кольори їхніх слів були блідими, вицвілими, ніби не встигли сформуватись. «Так, я зрозуміла, що від мене вимагається», — сказала вона й додала, що впорається. Чоловіки в кімнаті глянули один на одного, а потім знову на неї. Вона читала їх, мов Псалтир. Це було надзвичайно цікаве відкриття. «Ця СВР, ця російська спецслужба, — думала вона. — Зграйка гусей».

Прочитавши доповіді, що аж буяли кольорами, вона вирішила заткнути за пояс цих самовдоволених планувальників із контррозвідки, які сиділи й роздивлялися її крізь задимлені очі, стерти усмішку з обличчя свого любого дядька Вані. Вона пригадала його лавандовий аромат. Маленька нещасна небога, зламана балерина, прекрасна донька його покійного брата. Не допоможеш мені в одній делікатній справі? Зрештою, можливо, нам вдасться залишити квартиру твоїй матері. Дуже добре.

***

Тепер перед нею миготіло світло свічки, відбиваючись у кришталі, і доки Устинов запихався їжею, Домініка відчула, як у ній повільно зростає презирство до цього чоловіка, сповнюючи її крижаною відстороненістю. Вона була готова завершити зав­дання й чудово знала, що слід робити і як саме.

І робила. За столом Домініка поводилася чарівно. Освічена, уважна, приваблива. Вона водила кінчиком пальця по своїй шиї, спостерігаючи за параболами оранжевого навколо його плечей. Цікаво, думала Домініка, жовтий колір обману змішувався з червоним кольором пристрасті. Тварина.

Він насилу стримувався — вона бачила, як він ковтає шампанське, з жадібністю, що бере свій початок із всезростаючої хіті. Запонки на його сорочці вібрували. Наприкінці вечері він сказав, що в нього у квартирі стоїть пляшка трьохсотлітнього коньяку, якого не запропонують у жодному ресторані. Чи не бажає вона поїхати з ним? Домініка поглянула на нього і змовницьки нахилилася вперед. Її груди округлилися у світлі свічки.

— Я ніколи не пила коньяку, — сказала вона.

Устинов відчув, як у горлянці пульсує серце.

Млинці, подані на поминках Василія Єгорова

Змішати склянку борошна з содою для випікання та кошерною сіллю. Додати молока, яйце, топлене масло й добре вимішати тісто. Готувати по одній столовій ложці за раз, на середньому вогні, доки млинці не підсмажаться з обох боків. Подавати з червоною ікрою, лососем, вершками, сметаною і свіжим кропом.

4

Вони поїхали з ресторану на лискучому БМВ Устинова, вікна якого були тоновані. Його квартира розташована на горішньому поверсі масивного будинку в неокласичному стилі, у житловому комплексі «Золота миля» на Арбаті. Це був шикарний пентхаус, який складався з двох суміжних апартаментів із мармуровою підлогою, масивними білими шкіряними меблями та позолоченими світильниками на стінах. Крізь вікна від підлоги до самої стелі, які повністю замінили собою одну зі стін, було видно дахи будинків та вогні Москви.

У повітрі війнуло ладаном. Величезні китайські лампи стелили калюжки теплого світла по всій кімнаті, а в одному з кутів висіла абстрактна картина з голим тілом — пальці рук, ніг, очі в різні боки. «Пікассо, — вирішила Домініка. — За п’ятнадцять хвилин я виглядатиму так само», — подумала вона іронічно.

Устинов жестом відіслав своїх охоронців, і двері зачинились на замок. На серванті з чорного дерева, серед лісу пляшок, Домініка побачила приземкувату пляшку коньяку, імовірно, трьохсотрічну. Устинов наповнив бокал сімнадцятого сторіччя з богемського кришталю і передав їй. З таці вона взяла та скуштувала землянистого паштету з долькою лимона на ніжному підсмаженому хлібці.

Устинов узяв Домініку за руку й повів широким коридором, обвішаним підсвіченими картинами. Вони піднялись трьома сходинками й опинилися в темній спальні. Він не помітив, як дещо незграбно вона піднімала ногу, скоріше підстрибуючи, ніж крокуючи. Він був надто захоплений її волоссям, шиєю, ніжними грудьми.