Володимир Костантінович Пузія - ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ, Володимир Костантінович Пузія

лише — й пішли вони вглиб, у самісіньку пущу, лишивши позаду дорогу лісорубів.　

Йшли довго, аж згубили лік годинам. Неба над головами вже не бачили, тільки густе переплетене віття дерев, поросле сивим мохом. Щось стрибало там з гілки на гілку, бігло поверх тих дерев — пружне, звивне, волохате. Сноррі намагався не приглядатись, щоб не привертати до себе зайвої уваги.　

Зупинилися перепочити. Сноррі пішов до струмка, що біг неподалік, напився сам і приніс води Уляні.　

Вже збиралися йти далі, аж почули плач. Пішли туди, побачили ведмежа, що попалося у мисливську яму.　

Сказала Уляна:　

— Не варто нам тут лишатися. Мати-ведмедиця напевно десь поряд.　

Заперечив Сноррі:　

— Якби була, ми б уже знали. Малий, певно, відбився від сім'ї, і то давно — поглянь, який худий.　

Знайшли вони міцну гілляку, спустили у яму. Але ведмежа було таке слабке, що не здужало видряпатись. Тоді обв'язався Сноррі мотузкою і сам спустився по маля.　

А коли витягнув ведмедика, сказав Уляні:　

— Не можемо ми його так покинути, він голодний, і години сам не протягне.　

Відкрив мішок, скрутив одній курці голову і нагодував малого.　

Засміявся Ейнар Буре Ікло:　

— Тепер ви ніколи не здобудете жарину й поліно для горна!　

Уляна ж, хоч і слова не промовила, дивилася на нього з жахом.　

Лише за мить збагнув Сноррі: дивилася не на, а повз нього.　

І промовив густий, ревучий голос:　

— Не часто зустрінеш у цьому лісі людей. Зазвичай їм вистачає клепки не заходити в пущу. І до чужих дітей наближатися вони не квапляться.　

Озирнувся Сноррі й побачив велетенську ведмедицю. Була вона як дім, як гора: кошлата й темна, тільки очі світилися в присмерку.　

Додала вона:　

— Спасибі, добрі люди, що врятували мого сина. Спасибі й за те, що нагодували малого. Скажіть, чим я можу вам віддячити?　

Відповіла Уляна:　

— Ми шукаємо дорогу до пані Брамниці — чи не допоможете нам, тітонько?　

Гнівно загарчала ведмедиця.　

— Я обіцяла вам віддячити, а не послати на загибель. Не слід живим наближатися до тих кордонів, за якими панує Брамниця. От вам єдина моя порада: тікайте звідси, бо занапастите свої душі!　

Подякували вони ведмедищ за пораду, проте рушили далі. Ліс довкруж густішав, і час від часу з пущі долинало чиєсь шепотіння, хихотіння, а іноді й гарячкові суперечки. Та Сноррі не придивлявся і не зупинявся. Тільки коли почули вони, як неподалік ридає кілька сумних голосків, не витримала Уляна:　

— Сама знаю, що тільки заплішений дурень зійде зі стежки у Чорноліссі. Але прошу тебе — зачекай хвильку, я лише гляну, чи не потрібна комусь наша допомога.

Похитав Сноррі головою.　

— Ні, — сказав, — підемо разом.　

Побачили вони смугастих поросяток, що бігали кругом спорохнявілого явора, що впав і притис до землі стару веприху. Вона вже й голосу не подавала, тільки благально дивилася на людей.　

Узялися Уляна та Сноррі за стовбур, та лише з другого разу спромоглися трохи підважити явір. Вирвалася з-під нього веприха та й тут-таки впала знесилена.　

Перезирнулися Сноррі й Уляна. Розв'язав він мішок, витягнув другу чорну курку.　

Коли веприха її з'їла й почулася на силі, то спитала людським голосом, чим може їм віддячити. Та коли почула їхнє запитання, лише тяжко зітхнула.　

— Не варто, — сказала, — мати живим справу з Брамницею. Та якщо не передумаєте, шукайте Пана-Зубра. Тільки він знає, як перетнути межу.　

Попрощалися вони, пішли далі, а світ навкруг ставав дедалі смутнішим, непевнішим. Повітря наче загусло, довкола пахло вологою деревиною, мохом і небезпекою.　

Треба було десь заночувати. Тільки знайшли підхожу галявинку, тільки зібрали трохи хмизу та запалили вогонь — аж чують, тріщить гілля, бачать — хитаються верхівки дерев. Полетіли дрімлюги одна за одною, промайнув безшелесно пугач, зробив коло над вогнем і щез у темряві.　

Засміявся Ейнар Буре Ікло.　

— І в південних землях, — сказав, — водяться велети. Смерть вам, смерть люта!　

Сноррі Блукалець ще встиг подумати: добре, що Уляна не чує клятого Ейнара, але у цю ж мить з пущі вийшов на галявину Пан-Зубр. Ратиці в нього були темні й гострі, наче ніж-камінь з гірського потока, — той, повз який жоден човен не пропливе неушкодженим. Борода в Пана-Зубра була густа й довга, і коли він ступав, вона м'яко торкалася лісових квітів. Очі в Пана-Зубра були з довгими пухнастими віями, — мудрі та пильні, і заглядали вони в самісіньку душу. На горбі Пана-Зубра звила собі гніздо сойка і тепер визирала звідти на Сноррі та Уляну, сварилася. А роги Пана-Зубра вигинались угору й губилися десь у вітті, — і не насмілився Сноррі до них придивлятися.　

Сказав прадавній Міцний:　

— Хто ви такі й навіщо ходите по моїх володіннях? Хіба не знаєте про угоду, що уклав я з Києм-З-Човна? Чи, може, не зауважили могили, яка позначає межу між вашими й моїми землями?　

Відповіла Уляна:　

— Хіба лиш глухий не чув про ту угоду, і тільки сліпий не завважив би могили на кордоні твоїх володінь. І тільки шаленці порушили б цей кордон без вагомих підстав. Та бачиш, Пане, ми йдемо у засвіт Брамниці, а шлях туди пролягає крізь твою пущу.　

Форкнув Пан-Зубр, трусонув бородою.　

— Немає в жодному з дев'яти світів таких шаленців, що самохіть прагнули б потрапити до Брамниці.　

— І ми не прагнемо, але — мусимо! Від цього залежить, чи врятуємо ми душі, зневолені в давньому мечі. Супутник мій приплив сюди з далеких земель, аби зробити це — не задля себе, задля інших.　

Глянув Пан-Зубр на Сноррі Блукальця. Сказав:　

— Би, люди, говорите про славу, звитягу, доблесть, однак несете з собою лише горе і сльози. Супутниця твоя каже, що ти хочеш звільнити зневолені душі, — але мовчить про інше.　

Підвівся Сноррі Блукалець, поглянув у очі Пана-Зубра. Кивнув:　

— Правда твоя, Володарю Пущі. Моя супутниця не згадала про те, що я ж і зневолив ті душі. Більше скажу: якби не смерть старшого брата, може, я й не переймався б цим, лишився б удома, а меч заховав якнайглибше у скриню чи відніс би назад до кургану. Але, як бачиш, я — тут.

Я перетнув половину цього світу, аби потрапити на той. Чи допоможеш ти нам? Чи проявиш свою милість?　

Довго мовчав Пан-Зубр. І мовчала пуща навколо них, немов дослухалася, чекала на відповідь свого володаря.　

Навіть Ейнар Буре Ікло не насмілився ані словом, ані звуком порушити цю тишу.　

Тривало це, може, з хвилину, а може, й кілька років. Аж нарешті зітхнув Пан-Зубр і, стукнувши ратицею, мовив:　

— Здавна заповідано: не