Володимир Костантінович Пузія - ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ, Володимир Костантінович Пузія

мають права ні живі, ні мертві перетинати межу між цим і тим світом. Переночуйте — і вертайтеся назад.　

Навіть не погрожував: просто сказав, розвернувся й пішов геть, тільки лишилися на землі величезні сліди від ратиць — як знак, як остаточна печатка під вироком.　

Розділ десятий,

в якому

Сноррі Простодушний

Та Уляна Ірждвогорла

міняють імена

Мовчки сиділи біля вогнища Сноррі та Уляна. Не дивилися одне на одне, нічого не казали. Потім витягнув Сноррі з мішка останню курку, скрутив їй голову та й заходився обскубувати. Сказав:　

Якщо не потрапимо до Брамниці, хоч повечеряємо по-людськи.　

Курка вже була готова, коли промовив до них із хащ м'який голос:　

Сто років я не чула запаху смаженого м'яса в самісінькому серці пущі. Ні, навіть сто тридцять сім років… ох, як я могла помилитися!.. А цей ще й з гірчинкою, манливий такий…　

Сказав Сноррі:　

— Ким би ти не була — виходь, будь нашою гостею та сестрою й розділи з нами вечерю.　

Тоді листя папороті захиталося й на галявину вийшла лисиця. Спершу, однак, здалося Сноррі, що це вовчиця — така вона була велика й широкоплеча, і зуби мала білі, гострі, кожен — завдовжки з добрячу шевську голку. Хутро ж у неї було кольору призахідного сонця: золотаво-червоне, аж сліпуче, тільки на хвості — сріблясте.　

Простягла Уляна лисиці свій шматок, сказала:　

— Пригощайся, сестро.　

Та вхопила м'ясо, глянула на людей і, трохи відступивши назад, швидко проковтнула. Тоді й Сноррі простягнув їй свою половину курки.　

Доївши й її, лисиця облизалася і сказала:　

— Нечасто у цій пущі зустрінеш людей. Тим більше — людей зі смачною чорною куркою в мішку. Певно, шукають вони щось украй важливе, якщо насмілилися знехтувати прадавнім заповітом і порушити правічні кордони.　

Сказав на те Сноррі:　

— От би ще цим двом знайти у заповітній пущі когось мудрого. Когось, хто допоміг би доброю порадою. Хто вивів би на стежку, яку вони шукають.　

Посміхнулася лисиця:　

— Добрі поради добряче коштують. Тим паче — якщо стосуються вони пані Брамниці.　

Відповіла Уляна:　

— Нам аби ціну почути, а спосіб заплатити знайдемо. Кожен із нас має трохи снів, кілька милих спогадів та мрій. От курка, на жаль, була останньою.　

Помовчала лисиця, вдивляючись у них насмішкуватими очима та наче до чогось принюхуючись. Нарешті промовила:　

— Мрії — гарний товар, поки вони свіжі й п'янкі, а не давні й застояні: тоді вони в'язнуть на зубах і ніякого від них пуття. Спогади — річ примарна, наче золото куцанів, і цінність вони мають тільки для того, хто пережив згадуване. Що ж до снів… так, є один, який ви бачили удвох — палкий, наче полум'я, солодкий, як мед… Ви обоє не пам'ятаєте про нього чи просто боїтеся самим собі в цьому зізнатись, та я чую його запах, такий ні з чим не сплутаєш. Цей сон вартий доброї поради, однак ви самі не знаєте йому ціни. А тільки вбогі укладають угоду так, щоб обдурити й обікрасти іншого; тим, хто бачив Світанок Світів, таке не личить.　

Спитав Сноррі:　

— То що візьмеш з нас, мудра сестро?　

І відповіла вона:　

— Те, що є в кожного. Імена.　

Здивувався Сноррі:　

— Як можна забрати в когось ім’я?　

Поглянув він на Уляну, але та лише відвела очі.　

Лисиця ж сказала:　

— Імена — як зуби. У когось з року в рік виростають нові, а хтось тільки раз міняє молочні на справжні. Адже ім'я — це ваша сутність. І коли змінюєтеся ви, міняється й те, як ви самі себе звете. Віддайте мені свої справжні імена — і я проведу вас до Прадуба. А звідти уже й до засвіту, якого ви шукаєте, лише сім кроків.　

Перезирнулися Сноррі з Уляною. Уляна встала перша, сказала:　

— Віддаю тобі своє справжнє ім'я. Колись мене звали Ульврун Хлопчакуватою, і я була донькою великого воїна й великого негідника. Віднині ім'я це мені не належить, бери його собі й роби з ним що хочеш, сестро.　

Сказавши це, Уляна змахнула рукою так, наче відштовхувала від себе щось важке — і лисиця тієї ж миті підстрибнула й клацнула довгими, гострими, білими зубами.　

А потому сказала:　

— Скільки гіркоти, скільки солі! Дякую, сестро, що звалася колись іменем Ульврун. Ну а ти, братику?　

Підвівся Сноррі, промовив:　

— Віддаю і я тобі свої справжні імена. Звали мене Каламарем, звали Відлюдником, звали Відступником, Братовбивцею, Самітником, Відчайдушником, Блукальцем і Північанином. Був я середульшим сином знатного роду, але нині — чужинець у чужій землі. Відтепер ці імена мені не належать, вони — твої.　

Він змахнув рукою так, як це роби; іа Уляна, та лисиця навіть не ворухнулася. Тільки глибоко зітхнула:　

— Хіба це імена? Так — саме лушпиння. Прізвиська, в яких немає суті — та й чи була колись. То так ти платиш справжню ціну?　

Розгубився Сноррі:

— Вибач, сестро, не маю я інших імен. Тільки одне-єдине, і якщо віддам його тобі…　

— Ви просили назвати ціну — і я назвала, а платити чи ні — вирішувати вам, братику. Втім, якщо наполягатимеш, можливо, я погоджуся взяти твій сон — той, що палкий і солодкий.　

Озирнувся Сноррі на Уляну, подивився їй в очі. А потім сказав лисиці:　

— Віддаю я тобі своє справжнє ім'я. Звали мене Сноррі, був я онуком славетного воїна й мудрого діда, якого підступно вбито у його власному домі. Аби помститися за нього, занапастив я свою душу. А тепер, щоб врятувати душу брата, перетнув межу і прийшов сюди — й не зупинюся на півдорозі.　

Він кинув їй своє ім'я — і лисиця, підстрибнувши, вхопила його. Проковтнула, облизнулася. Сказала:　

Дякую, братику. Давно не їла я такої смакоти — хоч, звісно, не давніше за чорну смажену курку. Тепер, коли ціну сплачено — збирайте речі й ходімо.　

Оскільки поснідати він не встиг, а свою порцію віддав лисиці, тепер чоловік, якого вона звала братом, відчував голод. А ще відчував він порожнечу десь під серцем, і не знав, чому.　

Пішли вони — він та Уляна — слідом за лисицею. Нічна пуща наче сама розступалася перед чотириногою сестрою, варто було їй змахнути хвостом. Помітив він, що її хвіст тепер не сріблястий, а золотавий, як і хутро лисиці, — а ще помітив, як горять вогники в очах сестриці.　

Йшли вони уздовж струмка, який дедалі меншав,