Володимир Костантінович Пузія - ЗАКЛЯТИЙ МЕЧ, або ГОЛОС КРОВІ, Володимир Костантінович Пузія

нашому місті є майстри на будь-який смак, до будь-якої роботи.　

На мить замислився Сноррі, а потім так відповів:　

— Якщо хтось злий дізнається те, про що розповім я тобі, Перевізнику, — життя моє не буде варте й ламаної вівериці. Й не так боюся я власної смерті, як іншого: коли дочасно помру, душа мого брата лишиться в полоні, а з нею й інші зневолені душі. Чи даси слово зберегти в таємниці те, про що почуєш?　

Кивнув йому Перевізник:　

— Даю! Розповідай.　

Переказав Сноррі усе, що знав. Коли закінчив, посиділи вони втрьох у тиші, тільки чути було, як стрибають у клітках пташки — та жодна так і не подала голосу, тільки шурхіт їхнього пір'я нагадував притлумлений шепіт.　

Нарешті сказав старий:　

— Якщо довірився ти мені один раз — довірся і вдруге. Віддай меча і лягайте спати. Маю я побути з ним сам на сам, маю поставити запитання й вислухати відповіді — і тоді скажу, що слід зробити, аби звільнити твого брата й інших бранців.　

Почав був Сноррі пояснювати, що тільки господар меча здатен почути голоси ув'язнених душ, однак старий на те лиш відмахнувся.　

— Це, — сказав, — мій клопіт.　

Лягли вони з Уляною спати — і незчулися, як заснули. Прокинувся Сноррі посеред ночі, вийшов на хвильку з печери. Побачив на березі під місяцем, посеред вербового віття, постать — високу, могутню. Права рука чоловіка з міцними горбкуватими м'язами почорніла, а долоня на лівій здавалася обпеченою, аж червоною.　

Чоловік тримав на колінах його меч і стиха промовляв до нього. Розпитував про якогось Койрива — чи, бува, нема його душі в ньому, серед інших впольованих мечем.　

І голоси відповідали йому, один за одним.　

Слухав Сноррі — і крижаний піт стікав по його спині. Чув-бо він зараз не десяток голосів — як удень, коли напився Крик крові молодого коваля, — сотні й сотні неприкаяних душ промовляли до незнайомця. Благали вони про спокій, просили розради, погрожували помстою, а були й такі, хто квапився розповісти історію свого життя, повторював її знову і знову, і просив переказати рідним — яких, напевно, вже давно й на світі не було.　

Незнайомець говорив до них, і кожну — навіть найзатятішу — заспокоював, кожній обіцяв примирення і спочинок.　

Хотів був Сноррі підійти до нього — торкнутися плеча, спитати: «Хто ти? Що робиш тут? Звідки в тебе мій меч?»　

Але не насмілився.　

Повернувся до печери, ліг поруч з Уляною, що так і не прокинулась. Заснув майже одразу.　

А вдосвіта розбудив їх Перевізник. Сказав, коли снідали:　

— Знаю я кількох людей, які здатні розбити меч. Знайти їх важко, але можливо.　

Спитав Сноррі:　

— Чи допоможеш ти мені? Скажеш, де їх шукати?　

Похитав Перевізник сивою головою:　

— Не скажу. Бо якщо Крик розіб'ють, то всі зневолені в ньому душі буде назавжди занапащено.　

— Та кому ж спало на думку створити такий меч?!　

— Чи чув ти колись про куцана з роду Ніфлунґів на ймення Нефі Сухий Ніс? Це був видатний коваль і скальд, та троє його синів були ще обдарованіші. Коли змужніли, викував він для них три мечі й назвав Крик, Жага та Сміх. Видатну долю прорікали синам Нефівьольви-велетки, та почалася війна куцанів з людьми — знаменита Битва за перстень — і всі троє загинули. Вирішив тоді Сухий Ніс помститися за дітей своїх. Зробив так, аби мечі знову потрапили йому до рук — і на кожен наклав прокляття. А потім продав їх людям. Відтоді й мандрують світом його мечі — і кожен лишає по собі страшний слід. Знайти їх важко, а знищити — ще важче. Різні чутки ходять про те, як це зробити. Кажуть, прорекла Ґрета Віщунка з Туйового пагорба, що перший з мечів розіб'ють у ту ніч, коли небо розчахнеться і зорі впадуть у воду, коли мертві зійдуться в бою з ікластими, а дитя зрадить власну кров. Інші ж кажуть, що злу волю, яку ув'язнив Нефі у твій меч, можна пересинити у певний час і в певному місці. За три дні — ніч на Сонцекрес, і це чи не найвдаліший момент, щоб спробувати.　

Сказав Сноррі:　

— Не певен, чи знайду я за три дні коваля, який узявся б за таку роботу.　

Відмахнувся Перевізник:　

— Коваля ти матимеш. Та для того, щоб перекувати Крик, слід розтопити горно — і не будь-чим.　

Розповів він Сноррі де і як узяти поліно на розпал, розповів і про те, як добути жар для горна.　

Сказала Уляна:　

— Якщо це жарти, Перевізнику, то невеселі. Хто здатен піти в самісіньке серце Чорнолісся, знайти пані Брамницю і викрасти в неї жаринку й галузку хмизу?!　

Та зупинив її Сноррі. Спитав тільки у Перевізника:　

— Чи той майстер-коваль зможе ще й викувати голос людині? І скільки візьме за таку роботу?　

Відповів Перевізник:　

— Перекований меч заберу я собі — це й буде ціною за новий голос.　

Згадав тоді Сноррі про те, що бачив уночі. Поглянув на Уляну, кивнув їй. Сказав Перевізникові:　

— Згода, беруся.　

Похитала Уляна головою, виправила його:　

— Беремося. Обидвоє.　

Розділ дев'ятий,

у якому Сноррі Блукалець

нехтує голосом розуму

й дослухається

до голосів із хащі

Висадив їх Перевізник біля гирла Звір-річки, дав порожній глек та ще три чорні курки в мі піку. Сказав:　

— Не гайте часу і пам'ятайте: раз ставши на стежку, не полишайте її — ні в цьому світі, ні в засвітах. Брамницю ж ні про що не розпитуйте і короваю з нею в жодному разі не заломлюйте! А я поки подбаю про все інше й чекатиму на вас біля Межінь-острова.　

Попрощалися вони, рушили дорогою, яку проторували лісоруби та мисливці. Ліс тут стояв густий, пишний, та не чужий. Небо над їхніми головами було чисте й прозоре, і яскраво сяяло ранкове сонце.　

Згодом, однак, небо наче вкрило імлою, а сонце потьмяніло. Вони й не помітили, як вийшли до давнього кургану.

Жовті, червоні, блакитні квіти вкривали його, наче сотні метеликів присіли відпочити. А коли підійшли Сноррі з Уляною ближче — виявилося, що це й справді метелики. Ціла зграя злетіла з могили, затріпотіла крильми, деякі сіли на плечі й голову подорожніх.　

Сказала Уляна:　

— Це добра ознака.　

А Ейнар Буре Ікло засміявся:　

— Дуже добра. Загинете ви там, і кістки ваші гризтимуть дикі звірі.　

Тільки Сноррі нічого не сказав, кивнув