Nicole Moonshade - Лабіринт долі, Nicole Moonshade

Розділ 11. Танок з небезпекою

 

Айра і Кай бігли коридорами лабіринту, їхні кроки гучно лунали між холодними бетонними стінами. Повітря стало важким, а тиша навколо — зловісною. Візерунки на стінах продовжували змінюватися, ніби спостерігали за кожним їхнім рухом. 

— Тут надто тихо, — прошепотіла Айра, озираючись через плече. 

— Це означає, що небезпека попереду, — відповів Кай, його голос залишався спокійним, хоча очі напружено оглядали простір. — Будь готова. 

Вони вийшли на ширший коридор, де стіни піднімалися ще вище, а підлога стала гладкою, майже слизькою. Айра ступила вперед, коли раптом під ногами щось клацнуло. 

— Обережно! — вигукнув Кай, різко хапаючи її за руку і відтягуючи назад. 

З підлоги раптово висунулися довгі сталеві леза, які пронеслися крізь повітря зі швидкістю вітру. Вони блиснули під дивним світлом і знову сховалися в підлогу. Айра завмерла, відчуваючи, як серце калатає в грудях. Ще мить — і вона могла б втратити ноги. 

— Це було… надто близько, — видихнула вона, намагаючись прийти до тями. 

— Лабіринт знає, де ми, — Кай обережно випустив її руку, але залишився поруч. — І він не збирається нас відпускати. 

Вони повільно рушили далі, уважно ступаючи кожним кроком. Леза виринали з підлоги в хаотичному порядку, створюючи смертельний танок навколо них. Кай рухався з неймовірною швидкістю та спритністю, вчасно підхоплюючи Айру, коли їй загрожувала небезпека. 

— Як ти це робиш? — запитала Айра, коли вони нарешті вийшли з коридору пасток. 

— Інстинкт, — коротко відповів Кай. — І бажання вижити. 

Айра не могла не помітити, як його погляд зупинився на ній довше, ніж зазвичай. Вона відчула, як її щоки спалахнули, але швидко відвела очі.

                                                   ***     
  
Вони увійшли до великого залу, стіни якого були вкриті візерунками, що світилися м’яким блакитним світлом. Айра ступила вперед, роздивляючись простір, коли почула звук, схожий на скрегіт металу. 

— Що це? — вона обернулася до Кая, але його обличчя вже стало серйозним. 

Зі стін почали виринати фігури. Вони були створені з того ж матеріалу, що й стіни лабіринту, але мали людські форми. Високі, з довгими руками, обвитими химерними візерунками, що пульсували світлом. Їхні обличчя були порожніми, але від них віяв холод. 

— Стражі лабіринту, — тихо сказав Кай, витягаючи з-за пояса тонкий меч, який дивно мерехтів. 

— Стражі? — Айра здивовано подивилася на нього. — Ти знав, що вони тут будуть? 

— Я… відчував, — відповів він, не зводячи погляду з рухомих фігур. — Вони захищають вихід. 

Айра зрозуміла, що з цими істотами не вдасться домовитися. Вона відчула, як повітря навколо стає важчим, коли стражі одночасно повернули голови в їхній бік. Потім вони рушили вперед, їхні рухи були плавними, але швидкими. 

Кай рвонув уперед, його меч блиснув, залишаючи за собою слід світла. Стражі атакували одразу, їхні руки подовжилися, перетворюючись на леза. Кай ухилявся з неймовірною швидкістю, його рухи були настільки граційними, що здавалося, він танцює. 

— Айро! — крикнув він, не обертаючись. — Знайди шлях далі! Я затримаю їх! 

Айра розуміла, що зараз не час сперечатися. Вона кинулася до протилежного кінця залу, намагаючись знайти вихід. Візерунки на стінах знову почали змінюватися, заплутуючи її. 

Позаду Кай бився зі стражами, які рухалися, наче примари. Він ухилявся від їхніх атак, його меч розрізав повітря зі швидкістю блискавки. Стражі розсипалися на шматки бетону, але одразу ж відновлювалися, стаючи ще сильнішими. 

Айра знайшла вузький прохід між стінами. Він був майже невидимим, але візерунки навколо нього світилися трохи яскравіше. 

— Кай! Я знайшла! — крикнула вона, намагаючись перекричати звуки битви. 

Кай різко відскочив назад, одним рухом відкинувши одного зі стражів, і побіг до неї. Айра подала йому руку, допомагаючи пройти в прохід. 

Як тільки вони опинилися в коридорі, вхід позаду гучно зачинився, відрізавши стражів. Кай важко дихав, але очі його світилися рішучістю. 

— Ти справді добре б’єшся, — сказала Айра, намагаючись заспокоїти дихання. 

— А ти добре знаходиш вихід, — усміхнувся він, але в його погляді було щось більше, ніж просто вдячність. 

Айра відчула, як серце пропустило удар, але відвела очі, щоб сховати збентеження. 

— Ходімо, — сказала вона, крокуючи вперед. — Лабіринт ще не закінчився. 

— Так, — Кай пішов за нею, його присутність була теплом, яке надавало сили. — Але тепер я знаю, що ми знайдемо вихід. 

Вони продовжили рух далі коридором, де візерунки почали світитися яскравіше. Лабіринт не здавався, і нові небезпеки чекали попереду. Але Айра знала одне — разом з Каєм вона була готова подолати все.

 

                                                   ***

Коридор, в який вони увійшли, звужувався, і повітря ставало важким, насиченим чимось незримим, що тиснуло на груди. Айра обережно йшла попереду, намагаючись розгледіти шлях у мерехтливому світлі візерунків. 

Кай йшов позаду, його обличчя було зосередженим, але думки роїлися в голові, як розлючені оси. Кожен крок віддавався гулом у скронях. Він відчував, як лабіринт шепоче йому, кличе до себе, пропонує силу та знання, яких він жадав усе життя. 

«Залиш її. Вона лише тягар на твоєму шляху», — шепіт проникав у свідомість, мов отрута. 

Кай заплющив очі на мить, намагаючись позбутися цих думок, але вони не відступали. Він бачив, як Айра йде попереду, її тендітна фігура рухалася обережно, але рішуче. Вона вірила йому. Вона довіряла йому своє життя. 

Він відчував, як в грудях зростає біль. Вибір мучив його. Захистити її чи виконати те, заради чого він прийшов сюди? 

— Кай, ти йдеш? — голос Айри повернув його до реальності. Вона дивилася на нього, її зелені очі світилися турботою. — Ти виглядаєш блідим. Все гаразд? 

— Так, — він примусив себе посміхнутися. — Просто… це місце тисне на мене. 

— Розумію, — погодилася Айра, її погляд став м’якішим. — Але ми разом. Я не дам тобі здатися. 

Від цих слів щось здригнулося всередині нього. Він відчув, як її віра в нього підживлює його сили. Але це робило вибір ще болючішим. 
 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍