Кетрін Сі - На смак, як кохання , Кетрін Сі

6. Давай краще пізнаємо один одного?

 Батьки ще трохи поговорили з Олівером, а потім я, нарешті, змогла їх відвести до таксі. Вони обмінялися кількома словами з водієм, мама ще раз нагадала, що ми «обов’язково маємо зустрітися на вечерю», і машина рушила з місця.

 Я видихнула.

— Ну що ж, — Олівер запхав руки в кишені й глянув на мене, підозріло звузивши очі. — Може, поясниш, що це було?

 Я швидко зиркнула на нього.

— Ем… що саме?

— Наприклад, момент, коли ти назвала мене своїм хлопцем.

 Я скривилася.

— У мене не було вибору!

— Так-так, — він повільно кивнув, ніби оцінюючи мої слова. — І як давно це триває?

— Що?

— Наші «довготривалі стосунки».

 Я голосно зітхнула й відвернулася.

— Олівер, не починай.

— Як це не починай? — він зробив невинний вираз обличчя. — Я ж тепер твій хлопець, я маю право знати.

 Я пирхнула й рушила до ліфта, але він пішов поруч, не приховуючи задоволеної усмішки.

— Отже, шеф-кухар, власник ресторану… — Олівер підняв руку й почав загинати пальці, наче перераховував мої «вигадки». — Що ще? Любить готувати романтичні вечері?

— О, а ти вже вжився в роль? — єхидно запитала я.

— А як же! — він театрально приклав руку до серця. — Люблю свою дівчину понад усе!

 Я ледь не задихнулася від сміху.

 Двері ліфта відчинилися, і ми зайшли всередину.

— Тепер мама точно не залишить мене в спокої, — буркнула я, дивлячись на цифри поверхів, що миготіли на панелі.

— О, не хвилюйся, люба, — Олівер обійняв мене за плечі. — Ми впораємося разом!

Я відштовхнула його руку.

— Якщо ти не перестанеш, я більше ніколи не прийду до твого ресторану. 

— Жорстоко, — він удавано вжахнувся.

 Ліфт дзвінко повідомив про прибуття на його поверх, і ми разом вийшли.

— О, а може, ми ще будемо придумувати спільну історію знайомства? — продовжив він, не даючи мені навіть секунди відпочити від його підколів. — Все ж таки «зв'язок на одну ніч» — не найкращий початок стосунків. Тим паче, для батьків. 

— Ще одне слово — і я спущуся назад пішки, — попередила я.

— Ну добре, добре, — він підняв руки вгору, здаючись. — Тоді я просто скажу: солодких снів, кохана.

 Я фиркнула й розвернулася до сходів.

— О, ти серйозно? — здивувався він.

Я лише кинула через плече:

— О, так.

 І, не оглядаючись, піднялася на свій поверх, досі чуючи його приглушений сміх.

 

 Я зітхнула, зупинившись на сходовому майданчику. Це було помилкою. Великою. Я могла б вигадати будь-яке ім’я, будь-яку роботу, будь-що. Але ж ні, я вирішила втягнути у це реальну людину.

 Що я про нього знаю? Він шеф-кухар. У нього ресторан. Двоє братів.

 І все.

 Ми не друзі. Ми навіть не знайомі як слід. У нас був… момент. Незручний, дивний, але він стався. І тепер, завдяки моїй необачності, мені доведеться жити з тим, що для моїх батьків Олівер — мій хлопець.

 

 Я потерла скроні, ніби це могло допомогти позбутися відчуття, що я наробила дурниць.

— Дурепа, — пробурмотіла собі під ніс і пішла далі.

 Зайшовши у квартиру, я зачинила двері й сперлася на них спиною. Все буде добре. Просто наступного разу скажу батькам, що ми розійшлися. Це не складно.

 Але десь у глибині душі мені було неспокійно.

 Чому? Бо Олівер тепер знає. І я бачила його вираз обличчя. Він явно не збирався забувати про це.

 Я відштовхнулася від дверей і пішла на кухню, сподіваючись, що чашка чаю допоможе мені заспокоїтися.

 Але як тільки я відкрила шафку, у двері постукали.

 Я завмерла.

 Серце зробило дивний стрибок.

— Тільки не він, — пробурмотіла я.

 Але глибоко в душі вже знала, що стоїть за дверима.

 Я кілька секунд просто стояла, дивлячись на двері, ніби могла силою думки зробити так, щоб людина за ними передумала й пішла.

 Але стукіт повторився.

 Ну все. Мені кінець.

 Я повільно підійшла й прочинила двері.

Олівер.

Звісно ж.

 Він стояв, спираючись плечем об одвірок, і вивчав мене з хитрою посмішкою.

 

— Ти ж розумієш, що після такого мені потрібні пояснення?

 Я перехопила подих і, намагаючись зберігати байдужий вираз обличчя, схрестила руки на грудях.

— Я вже пояснила.

— Та ну? — він підняв брову. — Ти просто так взяла й оголосила мене своїм хлопцем?

— У мене не було вибору, — повторила я.

 Олівер усміхнувся ще ширше.

— У тебе було багато варіантів, Стейсі. Але ти обрала мене.

 Я закотила очі.

— Це було просто… перше, що спало на думку.

— Ага, звісно, — він кивнув, наче повірив, але його очі блищали від розваги.

— Гаразд, чого тобі треба? — буркнула я, спираючись на дверну раму.

— Ну, я подумав, що якщо ми вже “зустрічаємось”, то, можливо, ти пригостиш свого “хлопця” чаєм?

 Я втупилася в нього, намагаючись збагнути, серйозно він чи просто хоче мене позлити.

— Ти жартуєш?

— Анітрохи, — відповів він з удавано невинним виразом обличчя.

 Я зітхнула.

— Олівер…

— Та годі тобі, — він нахилив голову набік. — Ми могли б хоча б дізнатися щось одне про одного. Інакше твоя брехня розвалиться при першій же зустрічі з батьками.

 Я знала, що він правий, і це дратувало ще більше.

— Гаразд, заходь, — пробурмотіла я й відступила вбік.

 Чоловік пройшов повз мене, і я помітила, що він стримано оглядає квартиру.

— Симпатично, — прокоментував він.

— Не підлизуйся, — буркнула я, прямувавши на кухню.

 Олівер тільки розсміявся і зачинив за собою двері.

 

~~~~~~~~~~

 

— Твої батьки не розуміють твого бажання малювати комікси? — питає Олівер, а потім кладе печиво до рота. 

— Вони не вважають це «справжньою» роботою. 

 Знизую плечима, і так само відкусую шматок печиво й запиваю гарячим чаєм. 

— А мої батьки не були у моєму ресторані, я для них більше не син.. 

 Неочікувано у двері постукали. Невже знову батьки? 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍