Станіслав Володимірович Телняк - Яром–долиною…, Станіслав Володимірович Телняк

Був у пана Сондецького один недолік, який він визнавав сам і навіть охоче хвалився ним. Незважаючи на те, що прожив на світі сорок літ, він і досі не мав подруги життя. Був він багатий, його боялися й ненавиділи порядні люди по обидва береги Дніпра, його замок ломився від різних добр, — а от господині в цьому замкові не було. Панна Зося, донька пана Мацея Стшелецького, яку взимку цього ж таки року намагався закохати в себе пан коронний стражник, рішучо відхилила його пропозиції. Винен у цім, звісно, був Андрій Закривидорога, який не тільки сам вибрався з хурдиги, в яку його вкинули люди пана Сондецького, а й замкнув там тих людей, і доки їх там відімкнули, то дехто з них зваріював від жаху, бо ж опинилися вони у знаменитій «музичній» темниці, звідки поки що ніхто живим не виходив. Панна Зося перестала поважати пана коронного стражника за те, що той поступився перед хлопами.

Нічого, пан Єжи ще добереться до Закривидороги, який так багато нашкодив панові коронному стражникові. Не вічно ж буде Дорошенко, не вічно ходити під його захистом і Закривидорозі! Всі оці ребеліянти рано чи пізно підіймають бунт, потім цей бунт придушують — і починається веселе життя для пана Сондецького. Він заплющував очі і бачив себе на плацу. А на тім плацу — шерег шибениць. А перед шерегом шибениць — шерег полонених ребеліянтів. І серед них — живий-живісінький Андрій Закривидорога!

І уявляється панові коронному стражникові. Він стоїть — до нього підводять бунтівника за бунтівником. І він питає: «Звідки?» — й чує відповідь: «Із Оглава». — «Ім’я?» — «Іван». — «Повісити». Далі: «Звідки?» — «Із Гельмязова». — «Ім’я?» — «Василь». — «Повісити!» І отак він вішатиме всіх ребеліянтів, аж поки не дійде до Андрія Закривидороги… А його він не повісить, ні! Йому він придумає кару над усі кари. Яку ж саме?

Пан Сондецький довго перебирав різні кари і ніяк не міг залишити свій вибір на якійсь одній. А одного дня й зовсім забув про тії кари. Забув і про Закривидорогу, і про панну Зосю, і про вражений гонор.

Забув про все це, бо побачив на дорозі, коли мчав зі своїми хоробрими вояками вулицями Переяслава, куди заїхав у справах, дивовижної краси дівчину!

Ні, вона була не з місцевих, хоч і йшла, убрана в українські строї, хоч і гомоніла по-українськи, щось оповідаючи таким же молодим, як вона, дівчатам. Але хоч вона й ішла Переяславом і говорила про якісь переяславські справи, пан Єжи відчув себе раптом у Стамбулі, у султанському сералі, серед гурій чи як там їх іще називають — отих неписаних красунь, що живуть під боком у султана на щастя і втіху йому одному! Пан Єжи, побачивши переяславську красуню, відчув страшенну заздрість до турецького султана: як то так, не будучи католиком, а будучи поганим мусульманином, мати на своєму господарстві отаких красунь? Де ж справедливість, де ж божий порядок?! Але якщо до султана пан Єжи мав заздрість, то до невідомого йому переяславця він мав не просто заздрість, а лють і ненависть. Як це так?! Холера ясна! Він, пан Єжи Сондецький, ось уже котрий рік ходить по землі без пари, достойної його гонору й амбіцій, його замку й державного стану, — а тут ось, під боком, у якомусь там Переяславі, берегом задрипаного Трубайла, ходить небачена красуня, якій би прикрашати береги Золотого Рогу в Стамбулі і стіни канівського замку пана коронного стражника! Ні, він, пан коронний стражник, має сьогодні ж довідатися, кому належить ся молодюсінька красуня!

А молодюсінька красуня йшла зі своїми подружками додому, на вулицю Гаптарівську, що над самим Трубежем, неподалік од базару. І несли дівчата з собою сулійки з свяченою водою: сьогодні був православний Великдень. І була це Бібігуль, тільки зараз уже звали її інакше — Ганею, а проте подумки Бібігуль весь час згадувала своє ім’я, згадувала батька Абдаллу, згадувала берег Чорного моря біля Синопу і ще згадувала — Яремка, який знову пішов у похід з козаками! Ну, та що ж! Він же в неї козак, а вона ось як вийде за нього заміж, то буде козачкою!..

Не знав усього цього пан Єжи, проте здогадувався, що така красуня не може жити без пари. Є хтось у її душі, є! Бо ж проїхав щойно зі своїми вояками повз неї та її подружок він, пан коронний стражник Єжи Сондецький, — так дівчата поглянули на нього та на його вірлів, а оця гурія з султанового гарему навіть брівцями своїми не повела! Отже, хтось уже є в її серці! І цьому «хтосеві» доведеться спізнатися з гнівом самого пана Сондецького!

Пан Єжи круто осадив свого коня, повернув його на задніх ногах, зіскочив хвацьки на землю:

— Христос воскрес, дівчатка!

Хоч і не католицький сьогодні Великдень, а православний, таж і католики, і православні одного Бога мають, одному Йсусу Христу моляться! Недаремно ж і Унію запроваджено, бо всі ми християни: і поляки, й українці.

— Воістину воскрес! — відповіли дівчата.

— О, й поцілуватися можна! Одного ж Бога діти!

Та дівчата пирснули і розбіглися в різні боки, мов зграйка горобличок.

І тільки одна залишилася перед паном Сондецьким — саме ота райська гурія, задля якої коронний стражник і затіяв усю цюю кумедію. Вона стояла посеред дороги й дивилася своїми дивними-дивними світло-карими очима просто на усміхненого пана з котячими вусами й пронизливими очима змії. У неї були чорні коси, а очі світлі, а вуста — мов коралеве намисто, яке зараз висіле) на її тонюній шийці…

Пан коронний стражник підійшов, тихенько взяв незнайомку за плечі — й поцілував її в холодні, байдужі до нього вуста.

— Як звуть тебе, красуне? — запитав пан коронний стражник.

— Ганею.

— А чиєю ж ти будеш?

— Не вашою, — кліпнула довгими віями красуня. Ого! Одразу відрізала! Ще й як смиренно!

— А ти знаєш, хто я такий?

— Не відаю. Бачу, що не переяславський…

— Я канівський коронний стражник пан Єжи Сондецький! Якщо хтось захоче тебе образити, красуне, одразу звертайся до мене!

— Я маю і в Переяславі захисників, пане коронний стражнику! — коротко і кротко відповіла красуня.

— В гості не запрошуєш?

— А то тато й мама вас запросять, а я ще маленька, пане коронний стражнику!

— А далеко вони відвідси?

— А то, пане коронний стражнику, ви й самі довідаєтеся. А мені казати не велено.

Вона поглянула своїми чи то світло-карими, чи то сірими очима в чорні гіпнотичні (так