Ксандер Демір - Сет кохання та поразки , Ксандер Демір

Його слова пронизали мене, мов лезо, проте я не дозволив собі відступити.

— Ти не хотів чути мене, — впевнено сказав я. — Ніколи в моєму житті.

Батько зневажливо посміхнувся, і ця посмішка була ще боліснішою, ніж його слова. Він нахилив голову, ніби оцінюючи мою відповідь, а тоді промовив із якимось злорадним блиском у погляді:

— І більше ніколи не захочу, Камілло. — Його голос був наповнений крижаним презирством. — З цього моменту у мене немає сина. Ти для мене більше ніхто, Камілло.

— АХ! — видихнула мама, прикривши рот рукою. — Валеріо! Що ти говориш?!

Я почув, як вона затремтіла від хвилювання, але не міг зараз думати про неї. Батькові слова відгукнулися гіркою хвилею всередині мене, змішуючись з дивним відчуттям полегшення, хоча ця «свобода» мала жорстоку ціну. У цей момент я відчув, як дівчина міцніше стиснула мою руку, підтримуючи мене. Її мовчання відчувалося теплом, але навіть це не могло притлумити відчай, що пробудився в мені.

Я гірко засміявся, хоча сміх мій був більше схожий на здушений видих.

— Ну звісно ж, у тебе більше немає сина, — прошепотів я, піднімаючи погляд на батька, тримаючи в собі весь біль і образу. — Ну, що ж, добре, що у тебе є інший син. Пробач, що я виявився не таким, як твій ідеальний Матео, тату. Точніше… сеньйор Бореллі.

Я обернувся й рвучко пішов геть, не відчуваючи вже ні смутку, ні жалю. Усе було порожньо. Я давно вже відпустив руку Вікторії, і лише віддалений звук її кроків, що звучали позаду, говорив про те, що вона намагається йти за мною так само швидко, як йшов я. Але зараз мені було байдуже.

Ніколи б не подумав, що власний батько скаже мені, що я більше не його син. Це було гірше за найболючіші удари. Наче глибока рана, яка не може загоїтись.

— Камілло! Камілло, зупинися! — крикнула Вікторія, і я різко зупинився. Через мить вона врізалася мені в спину, і, відстрибнувши назад, подивилася на мене з неспокійною тривогою. — Куди ти збираєшся бігти?

Я обернувся до неї, повний відчаю і болю, який тепер не мав потреби приховувати.

— А який сенс залишатися тут далі? — гірко кинув я, дивлячись їй в очі. — Ти ж чула, що він сказав. Бачила його, цю прокляту посмішку? Як він радів, що може викреслити мене зі свого життя!

Я важко зітхнув, втираючи гарячий лоб, як ніби хотів витерти всі ці думки з голови.

— Досить! — сказав я, відкидаючи руку вбік. — Я ні секунди більше не хочу перебувати тут, у цьому домі, в цьому глухому селищі, де навіть повітря просякнуте його владою.

Вона продовжувала дивитись на мене, а в її очах відчувалося тривожне розуміння того, що я справді не жартую.

— То що ти хочеш зробити? Наша угода розірвана? — перепита вона, а в її голосі вже звучала невпевненість, навіть розчарування.

Я гірко посміхнувся, бо саме це запитання раптом стало найгострішим — угода. Мені було б так легко піти геть, залишити все це позаду, але її слова несподівано зачепили за живе. Я поглянув на неї, наче намагаючись розгледіти в її обличчі щось більше, ніж просто бажання отримати документи. Проте авжеж.. хто ми одне одному, аби принаймні поспівчувати бодай трішки.

— Угода, так? — з іронією повторив я, важко хитаючи головою. — Для тебе важлива лише угода?

Вікторія не відвела погляду, однак її очі відбилися відтінком болю й сумніву. Можливо, я перебільшував, але відчуття гіркоти в мені все одно не зникало.

— Не хвилюйся, Вікторіє, — відказав я з натягнутою посмішкою, хоча внутрішньо вже злився на себе за те, що вплутав її в це. — Я пообіцяв тобі допомогти, тому я дотримаюсь свого слова. Поїдеш зі мною туди, де я нарешті буду тим, кого по-справжньому люблять і цінують.