НМ - Нічні тварі , НМ

— Не здавайтесь! — вигукнув Єгор, обертаючись до групи, яка бігла з ним. Його голос звучав сильно, і він вкладав у кожне слово всю свою рішучість. — Ми майже там!

Ната підганяла себе, хоча ноги стали важчими з кожним кроком. В її голові бурлили думки, але єдине, що важливо було зараз — це вижити. Адреналін в її венах дозволяв триматися на межі, не зважаючи на втому.

— Швидше! — сказала вона, ледь встигаючи подати команду. — Ще трішки! Відпочинемо тільки там!

Ліка бігла за ними, її очі були повні рішучості. Вона не могла допустиити, щоб хтось із них залишився позаду. Тепер вони не були просто групою людей — вони були командою, і тільки разом могли подолати це. Відчуваючи це, вона прискорила кроки.

— Нам треба встигнути до того моменту, поки вони не дістались до нас, — сказала Ліка через важке дихання. — Тримаємося разом!

Віка не відставала, хоча її ноги здавались важкими, і серце билося в грудях як барабан. Вона вже не могла обертатися, бо розуміла: з кожним кроком наближаються не лише до отелю, а й до чогось, що їх чекає.

Нарешті, з останнім зусиллям, вони досягли отелю — величезної старовинної будівлі, чий фасад був покритий мохом і застарілим фарбуванням. Двері були відчинені, а в темряві виднілась лише низка вікон, що не давали зрозуміти, чи хтось там є, чи все пусте.

Джон був перший, хто увірвався всередину. Він кинувся до дверей, намагаючись зачинити їх, коли решта входила.

— Швидше! — наказав він, відчуваючи, як за спиною все ближче наближаються звуки, які тепер не могли бути ні звичайним лісовим шумом, ні тінями.

Коли двері нарешті зачинились, їхнє серце знову почало битися нормально, але всі розуміли: вони лише на мить уникнули неминучого.

Усередині отелю було темно і холодно. Лише слабкий світло з коридору, що вів до внутрішнього двору, освітлювало їхні обличчя. Вони стояли в тиші, намагаючись відновити подих, але розуміли: вони все одно не в безпеці.

Щось чи хтось було вже всередині цього місця, і темрява знову почала заповнювати простір, наче готова поглинути їх.