НМ - Нічні тварі , НМ

Джон був перший, хто помітив це. Він інстинктивно зробив крок назад і оглянувся навколо, його очі загорілися, а його серце прискорено забилося.

— Ви чули це? — тихо запитав він, втягуючи повітря. — Це не може бути просто так. Тут хтось є.

Єгор зацікавлено поглянув на Джона, відчуваючи напругу в повітрі. Його погляд переміщався з одного кута на інший, немов шукаючи джерело цього звуку.

— Це може бути небезпечно, — промовив він, наближаючись до лінії тропи. — Але чому все здається таким знайомим?

Ната нахмурилася, відчуваючи, як напруга між ними зростає. Вона зрозуміла, що щось не так. Це був не просто шум, не випадковий звуковий момент. Це було щось більше, як сигнал, який вони мали розшифрувати.

— Можливо, це знак, — сказала вона, обертаючись до інших. — Що ми повинні зробити?

Ліка, яка зазвичай була спокійною, зараз теж відчувала, як її нерви напружуються. Вона зосередилася, намагаючись зрозуміти, що стоїть за цим звуком.

— Ми не можемо залишити це просто так, — сказала вона, її голос був наповнений рішучістю. — Ми повинні йти далі. Але будемо обережні.

І хоча в глибині серця кожен з них відчував, що те, що вони чули, могло бути лише початком чогось більшого, вони вирішили не зупинятися. Рішення було єдине: продовжувати йти вперед, але тепер з ще більшим пильнуванням.

Але це було лише початком їхньої зустрічі з темними силами цього світу, які мали обертатися навколо них і випробувати їх на міцність. І вони ще не знали, що це була лише перша їхня зустріч з тим, що було приховано в тіні.

Вони продовжували йти, але з кожним кроком відчували, як навколо них усе більше згущується атмосфера. Тропа почала звиватися, як змія, і кожен поворот здавався все темнішим і таємничішим. Вітер, який раніше лише шепотів крізь дерева, зараз набув більш глухого, тискучого звуку. І хоча вони йшли мовчки, серце кожного билося швидше, а розум шукав відповіді на питання, які ставила ця зловісна тиша.

Джон знову обернувся. Його пальці стиснули руків'я ножа, що висів на поясі. Він відчував, що тварі, які вони чули, не були єдиними загрозами, що їх оточували. Щось інше, значно більш страшне, пильно слідкувало за ними з глибин лісу.

— Ми не самі, — сказав він на цей раз голосно, так, щоб його почули всі. — Це не просто тіні, це щось реальне. І ми не маємо права недооцінювати це.

Єгор зупинився і подивився в темряву. В його очах вже не було звичного розслаблення, яке він носив раніше. Його інтуїція говорила йому, що це вже не просто небезпека. Це була пастка. І вони стали її частиною.

— Що, якщо вони нас вже чекають? — сказав він, зупиняючись на місці і дивлячись на своїх друзів. — Ми потрапили в пастку, і вони не дозволять нам вибратися звідси так просто.

Ната зморгнула, почувши ці слова, і зітхнула, але її внутрішня сила змусила її відчути, що ще не все втрачено. Вона зробила кілька кроків вперед, до самого краю тропи, обережно ступаючи, немов намагаючись відчути кожен рух навколо.

— Єдине, що ми можемо зробити, це діяти. Ми не можемо дозволити їм захопити нас. Якщо вони чекають, ми повинні бути готові до цього, — сказала вона рішуче, і навіть її тихий голос звучав з великою силою.

Ліка, слухаючи, як вона говорить, теж відчула зміну в собі. Це була вже не просто боротьба за виживання. Вона не мала наміру піддаватися страху. Вона поверталася обличчям до друзів, і навіть її погляд був тепер сповнений внутрішньої рішучості.

— Ми разом, — сказала Ліка з усмішкою, хоча в її очах було щось більше, ніж просто впевненість. — Тільки разом ми можемо пройти це.

І вони рухалися далі, не зважаючи на все, що відбувалося навколо. Хоча кожен з них відчував, як напруга в повітрі збільшується, як якщо б кожен їхній крок міг стати останнім, вони не відступали. Вони не могли дозволити собі бути слабкими.

Віка відчувала, як її енергія вивільняється, і хоча вона не могла точно пояснити чому, вона відчула, що їй необхідно діяти. Вона опустила руку на меч, що висів на її поясі, і, зробивши глибокий вдих, сказала:

— Якщо це пастка, ми будемо її розбирати по частинах. І ми не будемо чекати, поки нас загризуть.

Джон подивився на Віку, зловив її погляд і тихо кивнув. Він знав, що вони не могли дозволити собі слабкість. Вони повинні були стати сильнішими, готовими до всього.

І тоді вони всі разом рушили далі, дійшовши до місця, де тропа починала різко спускатися вниз. Кожен їхній крок лунав гучно, як відлуння в порожнечі. І саме в цей момент вони почули його знову — цей звук, що відлунював у темряві, неначе щось повільно, обережно рухалося за ними.

Що це було — невідомо, але тепер вони були готові. Тепер вони знали: щоб вибратися з цієї пастки, їм потрібно бути сильними, рішучими і готовими до будь-якої темної істоти, яка може їх переслідувати.

Вони бігли, не зупиняючись, ноги майже не торкалися землі, стежка ставала все темнішою і більш небезпечною. Кожен крок був схожий на останній, але вони не могли зупинитися. Крики, що лунав за їхніми спинами, наближалися, а ліс, здається, лише ставав більш глухим і безжальним.

Джон був попереду, і хоч його дихання було важким, він не дозволяв собі зупинитися. Він міг відчути, як тіні за ними наближаються, і це прискорювало його кроки. Він лише кинув погляд назад на решту, щоб переконатися, що всі йдуть за ним.

— Ще трохи! — крикнув він, дивлячись на віддалену постать отелю, який вже починав вимальовуватися в темряві.

Єгор біг поруч, його серце билося так, що він майже не міг дихати. Він знав, що вони не повинні дозволити темряві охопити їх. Вони повинні досягти отелю, а потім уже думати, як діяти далі. Але в його голові крутилися лише одні питання: хто, або що, переслідує їх, і чому саме зараз вони опинилися на межі своїх сил?