Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

7. Не все лежить на поверхні

Марк змінює режим каміну і, схоже, зменшує температуру, однак його вогники тепер кидають химерні тіні по всій кімнаті. Я, хоч і одягнена в чистий сухий одяг, все-одно кутаюсь у ковдру, яку він мені дав. 

З кожним його словом приходить розуміння, що не все лежить на поверхні, і, схоже, не все так просто, як могло здатись спочатку. 

– Усе почалося з дитинства, – розповідає Марк, сідаючи в крісло навпроти. Його голос надто вже спокійний, але є в ньому такі нотки, наче він сам намагається примиритися з власними словами. – Мене усиновили, коли мені було три роки. Мої батьки, названі батьки, звісно, бо біологічних я не знав, – багаті і дуже впливові люди. Їх усі знали. Моя справжня мати... як мені розповідали, залишила мене в притулку, і я був занадто малий, щоб щось пам'ятати. Але ті, хто мене всиновили, були чудові. Вони дійсно намагалися дати мені все. Аж доки… 

Він зупиняється, ненадовго замовкає, а я навіть не наважуюся дихати.

– Усе змінилося, коли мені виповнилося сім. У них народився власний син. Я був радий, уявляєш? Малюк, якого я називав своїм братиком. А вони взагалі від щастя на сьомому небі були. Мене усиновили тому, що лікарі сказали мамі про безпліддя, і про те, що вони не зможуть мати дітей. А тут… диво, не інакше. Хоч і через це диво я майже не бачив матері, весь термін вагітності вона провела в лікарні, під наглядом, та й потім повернулась вже зовсім іншою… Чужою… І її увага була прикута тільки до згортку з пелюшок, ковдрочок і крику. Тільки його тепер бачила вона, і згодом і батько… 

Марк знову зупиняється, поправляє своє трішки скуйовджене волосся. На мене не дивиться. Схоже, він навіть не мені це розповідає, а радше – просто виливає з себе той біль, який роками вгризався в його душу. 

– Все змінилось в домі. За мене наче всі забули, а тоді вперше й стався той провал. На ранок одного разу я просто забув, як він, мій братик, – Марк вимовляє це слово з такою гіркотою, що мені стає моторошно, – з’явився. Ось так: однієї миті я пам’ятаю, що він народився і як ми з татом та водієм  забирали його з пологового будинку, як святкували і няня суворо наказувала мені не бігати й не шуміти… А наступної миті – вже нічого. Наче хтось вирізав шматок плівки й залишив тільки порожній екран.

– Ти не розумів, що це? – запитую я, вдивляючись в його обличчя. Він дуже гарний. Міг би бути актором в якомусь історичному чи фентезійному фільмі – надто вже аристократичні і виразні риси його обличчя. І зараз смуток і біль додають їм ще більше привабливості. Особливої, унікальної, ні на кого не схожої. 

Він дивиться на мене.

– Я був дитиною. І не знав, що це не нормально. Але потім провали ставали частішими. У школі, вдома, під час свят, після ігор з малим братиком. Батьки помітили. І тоді почалося...

– Лікарі?

Він киває.

– Безкінечні лікарі. Тести, діагнози, ліки. Але жоден із них не міг пояснити, чому мої спогади зникають, і що найгірше – чому я іноді не можу контролювати, що роблю.

Я ловлю його погляд і відчуваю, як у грудях стискається. Його очі більше не здаються загрозливими. У них щось інше – вразливість, яку він, напевно, приховує навіть від себе. А ще – мені до болю зрозуміле і знайоме те, що він каже…

– Це ж прямо пов'язано з тим, що ти мене викрав? – питаю я, обережно добираючи слова. І поки не говорячи те, наскільки добре я його розумію. 

Він нахиляється вперед.

– Я хочу зібрати всі частини. Відновити те, що втратив. Написати все це, навіть якщо деякі речі будуть болісними. Я читав твої книги, Агато. Ти знаєш, як працює пам’ять, як оживити минуле. Навіть в легкому розважальному жанрі ти торкаєшся теми пам'яті. Не просто так, правда? 

– Це тому тобі потрібна саме я? 

Він мовчить, перш ніж тихо додати:

– Так. І ще тому, що я знаю дещо про тебе.

Мене пронизує холод. 

Не все лежить на поверхні Агато. І не все, що на ній дійсно лежить, ти бачиш…

– Тебе теж удочерили. І я знаю, що твоя історія не менш важка, ніж моя.

Слова застряють у мене в горлі.

– Ти... як ти це дізнався?

Він знизує плечима, але його очі пронизують наскрізь.

– Я знаю більше, ніж ти думаєш. І я впевнений, що твої спогади теж мають темні плями. Чи мали раніше. Іронія долі – та я можу знайти все, що побажаю, та тільки не розкопати своє минуле, дізнатись, хто мої справжні батьки і що зі мною сталося…

Тиша на мить стає невимовно тяжкою, неосяжною і фізично відчутною. Наче вона – щось, до чого можна торкнутись рукою, відчути її холод на дотик і потім довго гріти руку біля штучного вогню… 

– То ти… – питаю, намагаючись, аби голос звучав якомога рівніше, – Ти хочеш, щоб я написала твою книгу?

– Не тільки. Я хочу знайти свою правду. І якщо для цього потрібно буде розкрити твою – я це зроблю. Бо у нас з тобою значно більше спільного, ніж здається, правда Агато? – пропікає поглядом своїх синіх очей. Кригою в них… Не каже навмисно те, що знає. Притримує козирів  рукаві, щоб я сама зрозуміла: він викрав не просто письменницю-аматорку. Він привіз в цей будинок людину сестру по нещастю…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍