Владислав Дніпровський - Воля героя, Владислав Дніпровський

Момент переходу дезорієнтував мене, і я озирнувся, ледь впоравшись із запамороченням. Ми опинилися в нічному лісі, навколо росли цілком звичайні сосни, а над головою сяяв звичайний місяць, хоча й трохи більший за той, до якого я звик. Те саме робили й мої супутники. Крик «До бою!» вирвав мене зі стану розгубленого туриста.
Нас оточувала явно не зовсім нормальна темрява. Незважаючи на яскраве місячне світло, далі кількох метрів ледве можна було щось розгледіти. Якісь миготливі тіні викликали невимовний первісний жах. Лише далекий блиск світлого меча марно намагався розсіяти пітьму. У його сяйві ледве проглядалася фігура Генріха. Дивовижно: ми тільки з’явилися, всі намагаємося отямитися, а він уже б’ється. Ось де машина для вбивства.
Сем кинувся до нього, і ми побігли слідом. Але я не встиг пройти й метра, як відчув, що тіло перестало мене слухатися, і впав, наче підкошений. Руки й ноги зовсім не відчувалися, і мене охопило знайоме відчуття безпорадності. Тільки не це, ні, чому я знову опиняюся в такому становищі?
З труднощами повернувши голову, я помітив, що мої товариші в такому ж стані — здатні лише щось бурмотіти й безпорадно обертати очима. Ось тобі й натренувалися. До такого мене не готували. Що робити? Що я взагалі можу зробити? Лише десь у далечині продовжував блимати світ меча Генріха та звучав дзвін зброї впереміш із жахливими завиваннями. Він один б’ється, а ми, як мішки з картоплею, лежимо тут і чекаємо на результат. Прокляття.
Перед нами з’явилася постать високого й худорлявого темношкірого чоловіка, одягненого з голочки в ідеально пошитий костюм і циліндр. Чесно кажучи, циліндри я бачив тільки в старих фільмах, але це точно був саме він. Вийнявши димлячу сигару з рота, він весело посміхнувся.— Трохи зачекайте. Скоро настане і ваша… черга.
Потішивши нас цією новиною, він зник. За кілька секунд меч Генріха згас, і стало зовсім темно. Я не хотів думати, що з ним сталося і що буде з нами, але крик, сповнений болю, розірвав тишу лісу:— Тікайте!
Що ж там із тобою коять, Генріх? Я б із радістю втік, але як? Я б зараз і в штани наклав, але навіть цього зробити не можу. Узагалі нічого не можу! Темношкірий франт, підкидаючи в руці якийсь камінчик, підійшов до нас і все з тією ж щасливою усмішкою оглянув нас.— Ну і хто це тут у нас? — його блискучі туфлі на мить зупинилися біля мого носа, потім він рушив далі. З неймовірними зусиллями я повернув голову й побачив, як він схилився над Марі. — Ба! От так зустріч. Ну не хвилюйся, люба.
Він щось тихо шепотів їй, гладячи рукою по голові, а іншою проводячи по її тілу. Вона у відповідь лише слабко бурмотіла. У світлі місяця на його руці блиснули довгі кігті, які відливали металом. Та він же не просто водить рукою по тілу. Він ріже її цими лезами!— Ну-ну, мила моя, не хвилюйся так. — він продовжував гладити її по голові, закінчивши щось вирізати на її тілі. — Це ж тільки початок. Невелика прелюдія. А скоро почнеться найсмачніше.
Різким рухом він із хрустом відірвав їй голову й обернувся до нас, тримаючи її за волосся. Кров стікала на землю, а спотворене муками обличчя, мабуть, запам’ятається мені на все життя. Чого-чого, а такого я ще не бачив. Думки, ніби божевільні, заметалися в паніці. Що тут коїться?
З безголового тіла фонтанчиком била кров, поступово утворюючи калюжу. Ще кілька хвилин тому вона описувала мені своє ставлення до алкоголіків. А тепер — ось це. Причому без жодного шансу на опір. Просто взяв і убив, як худобу на бійні. Відчуття безпорадності й приреченості панічно билось у моїй голові, витісняючи всі інші думки.
Сховавши щось у нагрудну кишеню, монстр підняв голову Марі й прошипів моторошним голосом, від якого побігли мурашки по шкірі, звук наче виделкою по склу:— Скоро ти отримаєш свою нагороду.
Згусток темряви за його спиною раптом вибухнув десятком тіней, які в одну мить забрали тіло. А він, ставши над нами, закурив сигару й замислився.— Що ж із вами робити? Забрати з собою? Чи просто знищити? Або повеселитися, а потім розвіяти?
Він задумливо підійшов до Міґеля й нахилився над ним. Ну все, я більше не хочу бути овочем, який не здатний навіть пальцем поворухнути. Система дала мені багато можливостей, щоб я не був порожнім місцем. Та байдуже на Систему, і без неї я завжди знав, як маю діяти. І більше ніколи не дозволю зробити з себе безпорадний овоч. Нікому. І ніколи.
Я скочив на ноги і, несподівано для себе, стрибнув до вбивці, обрушивши свою кувалду йому на потилицю. Здавалося, ударна хвиля навіть дерева захитала, але монстр лише неквапливо підвівся, обернувся до мене, витер шию мереживною хустинкою й удавано захоплено сплеснув у долоні:— Ого, який у нас тут завзятий новачок. Зачекай, у нас із твоїм другом якраз цікава розмова намітилася.
З усіх боків до мене кинулися чорні щупальця. Деякі я люто розривав, деякі згорали й осипалися, торкаючись мого тіла, але їх було так багато, що через пів хвилини боротьби я опинився розіп’ятим на великому дереві й не міг навіть поворухнутися.
Тихе спілкування між Мігелем та цим демоном тривало достатньо довго, поки хлопець раптом не підвівся та не почав розминати затерплі кінцівки. Ну ж бо, встроми йому меч аж по саме руків’я! Але Мігель продовжував стояти, ніби нічого й не сталося, ретельно уникаючи зустрічі поглядами зі мною та Семом. Ах ти ж, зрадник! Я ж знав, знав, що з тобою щось не так.
Вбивця підійшов до Сема. З якимось цікавістю роздивлявся його, потім помітив щось, схопив за горло, притягнув до себе та уважно вдивився в очі, ніби шукаючи щось. Поморщившись, він відкинув його назад на землю, витер хустинкою руку і, презирливо плюнувши: "Безкорисний", направився до мене.
Чим ближче він підходив, тим більше насторожувався, мов гончак, що відчув слід, усе більше й більше принюхуючись.— О Боги! Що за дивовижний аромат? І де ти, друже, знайшов таку неймовірну настоянку?
Він з питанням уставився на мене жовтими очима, а його тремтячі пальці видавали неймовірне збудження. Серйозно? Брат-алкоголік? Він учуяв уже давно випиту настоянку? Хоча пляшка була чимала, тож, мабуть, від мене й досі відчутно тхне.
— Ну ж бо, скажи швидше, де взяти цей божественний нектар?
Та щоб я тобі щось сказав, виродок! Пий свою бояру, а настоянки з Туле тобі не бачити, як власних вух!
— У Туле продається, — вихопився з-за його спини підлий Мігель.
— О, Туле. Наскільки я пам’ятаю, там живуть вихідці з світу… Як він там зветься? Пил? Бруд? Точно, Земля. Бував, бував, — він мрійливо закотив очі та махнув сигарою. — Там я і підсів на ці чудові димлячі сувої. А який там був ром! М-м-м… А жінки! Пекучі аборигенки чи холодні аристократки… Ех. Хороший був світ. А судячи з розповідей цього юнака, тепер у вас там просто театр абсурду. Тільки подумати: вигадали зброю, здатну знищити весь світ, і роздали її кому завгодно. А ось спосіб втекти з того світу так і не придумали. Ні, ну де логіка? Таку красу змарнували.
Він сердито сплюнув, змусивши мене навіть почервоніти від сорому за Землю. От він, погляд з боку. Одразу чітко змалював, що до чого. Тим часом він задумався.
— Значить, Туле. Ні, на них я не піду. Клятий лисий дід у простирадлі… — він задумливо потер груди, ніби згадуючи щось неприємне. — Хоча можна ж прийти мирно та купити. Точно, так і зроблю. Як зветься цей апофеоз виноробства?
— «Кришталевий струмок, що прагне до світла», — відповів йому хлопець.
— Над назвою їм слід було б ще попрацювати, — вбивця скривився, ніби з’їв цілий лимон.
Ця світська бесіда була дивною. «Прелюдія», здається, так він казав? Нічим добрим це не закінчиться. Потрібно бути напоготові та ні в якому разі не розслаблятися.
— Але це все лірика. Я б із задоволенням поспілкувався ще з таким тонким поціновувачем якісного алкоголю, але час, час... Він невблаганно спливає, — чорношкірий франт плеснув у долоні й перейшов на серйозний тон. — Наш юний друг дуже просив за вас із товаришем. Я схильний виконати його невеличке прохання. Тим більше, у нас із тобою виявилося стільки спільного, — останні слова він майже прошипів, при цьому чомусь дивлячись на мої штани, які, до речі, були сухі і чисті. Недарма я перед походом зайшов до білого друга.– Коли ми підемо, ви зможете йти, куди захочете. І навіть більше, коли ми вже майже друзі, я хочу залишити тобі невеличку дрібничку на пам’ять.– У гробу я бачив таких друзів. І нічого мені від тебе не треба, – гнівно вирвалося з мене.– Ну-ну, що за агресія? – похитав пальцем вбивця. – Я поки що нічого поганого тобі не зробив. Ти ображаєшся за свій невдалий удар? Ну, тут вибач, у нас із тобою різні вагові категорії. І зауваж, я навіть пальцем тебе не торкнувся у відповідь.– Навіщо ти вбив Генріха та Марі? – шалена лють застилала мені очі, хай буде що буде, але від свого я не відступлюсь.– Убив? Ні-і-і! – він ласкаво погладив нагрудну кишеню. – Просто вбити і відправити їх додому? Як безглуздо! Ні в якому разі. Вони тепер зі мною і сьогодні вирушать туди, де їм відкриють стільки граней болю, скільки вони ніколи не знали. Повір, цим займуться справжні професіонали, і такий досвід можна назвати дійсно унікальним.– Але як… – я жахнувся і оторопів. Лють спочатку відступила, залишивши лише шок, але швидко повернулася з новою силою. – Проклятий виродок! Поверни їх! Що ти з ними зробив?!– Цього не буде! Що тобі до них? Вони ніхто, випадкові попутники, про яких ти нічого не знаєш. Хочеш всліпу розділити їхню долю? Але повір, вони на це заслужили. А ти, заслужив? – його голос став схожим на люте виття вітру, в якому чулося ридання та благання помираючих.
Я мовчав. Просто не знав, що сказати. Справді, я їх і не знав толком. І якщо це якась помста, то до чого тут я? Але вони ж частина моєї команди. Хай Марі ще та мегера, але якщо подумати, її поведінку можна зрозуміти. А Генріх, хоч і дуболом, але чудовий командир, об’єктивний і не піддається зайвим емоціям. Навіть перед власною смертю він турбувався про свій загін.
Поки я розмірковував, вбивця вклав мені в руку маленький пташиний череп.– У надзвичайно складній ситуації, коли тобі знадобиться допомога, роздави цей артефакт і скажи: «Барон Субота, брат у Темряві, закликаю тебе, допоможи мені». І я прийду. Не намагайся його викинути, це неможливо. Він зникне тільки тоді, коли ти використаєш його або покинеш цей світ. І подумай над тим, що я сказав, добре подумай.
Він відступив у тінь і розчинився в ній. У буквальному сенсі розчинився, як ніби його й не було. До мене підійшов Міґель.– Скоро пута і параліч спаде, і ви зможете піти. Я маю тобі зізнатися, Макс. Я тобі розповів не зовсім правду.
Він зітхнув і, ховаючи погляд, почав розповідати. Можливо, хотів пояснитися переді мною, шукаючи розуміння. А може, просто хотів полегшити душу від сорому перед самим собою.– Я злочинець, Макс. Там, на Землі, я був дрібним баригою, що продавав наркотики й займався грабежами. У своєму житті я побив і скалічив чимало простих людей. Одне добре – принаймні нікого не вбивав. Але це не важливо. Тоді в торговому центрі я справді спіймав гранату. Але це була перестрілка між моєю бандою і чужою. Так, я врятував тоді кілька життів, але це були життя моїх співучасників, злодіїв і вбивць. Навряд чи система при здоровому глузді вважала б це героїзмом. Але в мене був секрет. Та сама монета. Вона не приносила удачі. Вона на повному серйозі допомагала брехати. Це дійсно так, спочатку я навіть не вірив у подібне. Але кілька разів доля доводила дієвість цього артефакту. Іноді навіть найабсурдніша брехня сприймалася як правда завдяки ньому. Підозрюю, що цей артефакт вплинув і на Систему, яка визнала мою смерть героїчною. Адже якби це було дійсно так, зараз би Туле заполонили злочинці всіх мастей, які вчасно прикрили своїх товаришів. Але таких немає. Я виявився чужим у цьому місті. Порядні громадяни, герої, які рятують дітей. І я, той, хто продавав наркотики цим дітям і відбирав останнє у таких громадян. Ви з Семом нормальні хлопці, і якби я був іншим, ми могли б потоваришувати. Але сьогодні випав шанс, який я не міг пропустити. Барон Субота одразу зрозумів, що я не такий, як ви, і в обмін на мій артефакт пообіцяв розірвати прив'язку мого втілення до Туле, забрати мене з собою, навчити всьому і не шкодити вам із Семом. Сподіваюся, ти не триматимеш на мене зла. І благополучно повернешся додому. Прощавай.
Він зайшов у тінь, крикнув: «Бароне Субота, забери мене» — і розчинився. На галявині запанувала мертва тиша.— Гадаю, нам слід вирушити на північ. Артефакт «Портал до прив’язки» був тільки у Генріха. Нам потрібно встигнути до запасного виходу. Ми повинні встигнути, — Сем підвівся, підійшов до мене й почав зривати закам’янілі темні щупальця.
Звільнитися виявилося не так вже й складно. Сила з них пішла, і тепер вони більше нагадували старі ганчірки. За кілька хвилин я вибрався з полону, підібрав молот і подивився на товариша. Нехай командує, у цій справі він явно досвідченіший за мене.— Йдемо через ліс. Постарайся не шуміти й не привертати уваги, — Сем упевнено рушив прямо до стіни лісу.— А де північ? — я чесно намагався знайти мох на деревах, як учили у школі, але навіть без цього ледве встигав за супутником.— Не переймайся. З тридцятим рівнем дають системний артефакт, здатний визначати сторони світу, температуру, швидкість та багато іншого, — Сем швидко й майже безшумно рухався в темряві між гілок і кущів. Не здивуюся, якщо йому там видали ще й прилад нічного бачення. — Просто йди за мною.
Ми деякий час ішли мовчки. Я помітив, що моя дека нарешті активувалася. Це виражалося у двох напівпрозорих кульках на периферії зору — сріблястій та бронзовій. Звідкись прийшло розуміння, що варто мені зосередитися на них, і Навичка активується. Про пасивні навички я нічого сказати не можу, момент активації я пропустив, і чи став я краще чути, наприклад, незрозуміло. Але точно нічого дискомфортного не додалося.
Як я зрозумів, якщо характеристики повністю перебудовують твій організм, що викликає всі ці муки, то карти й артефакти лише тимчасово надають тобі певні посилення та здібності за допомогою… чого? Магії, мабуть. Або чогось іншого — неважливо. Мене так і тягнуло випробувати нові можливості. Але стрибок посеред лісу явно не сприятиме скритності, якої вимагав Сем. А про варіант заморозити його я взагалі мовчу. Тож доведеться сподіватися, що все спрацює як треба, коли буде потрібно.
— А хто це взагалі був? Бог? — мене гризла думка про невразливість супротивника, і, не зважаючи на неохоту Сема розмовляти, я спробував знайти відповіді.— Барон Субота? Навряд чи він Бог. За силою він не дотягує навіть до найслабшого з них. Хоч і знаходиться десь недалеко, — напарник обережно обійшов, здавалося б, безпечну повалену гілку, я на всяк випадок повторив за ним. — Але можна вважати його сильним духом. Дуже сильним темним духом.
Я серйозно замислився. Розклад сил постає у новому світлі. Навіть не Бог. Просто уклав нас під лінійку й робив, що хотів. Що ж тоді можуть боги? Думка, що я просто ніхто, незважаючи на всі щедрі бонуси від системи, запалала в моїй самовпевненій голові.— І що ж? Тут усі такі? — я так і не зміг до кінця сформулювати свої враження від подібних супротивників.— Ні. Таких зустріти — велика «вдача». Ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило, — вперше на моїй пам'яті засміявся Сем. Що ж, хоч така з мене користь, кажуть, сміх продовжує життя. — Та якби це відбувалося вдень, більшість його сил були б ослаблені. І в нас сильно зросли б шанси якщо не вигнати його, то розвоплотити або просто прогнати. І отут виникає головне питання.
Деякий час ми йшли мовчки через ліс, поки я таки не втримався й не запитав:— Яке питання виникає?Сем, ніби вийшов з якогось ступору, трохи подумавши, відповів:— Думаю, варто почати здалеку. Раніше це було незрозуміло, але зараз багато чого починає сходитися. А я все-таки сорок років у поліції пропрацював. Десять років тому була організована одна вилазка. Я в ній не брав участі, був тоді задіяний в іншій. Туди відправили одразу три найбільш досвідчені загони. Мова йшла про підтримку людських поселень у світі Мароа. Колоністів нещадно винищувало місцеве населення дроу. Це такий народ… але неважливо. І Герої впоралися, вселивши жах у місцеве населення. Вони вирізали декілька Домів місцевих жителів, включаючи дітей і навіть домашніх тварин. За ними залишилися лише спалені й безжиттєві пустки на довгі століття. Людські поселення щедро віддячили Туле за ту бійню. Але вже через рік один із загонів безслідно зник під час чергової вилазки. Кілька учасників тієї експедиції не витримали тягаря такої провини й просто пішли на переродження. Що вже казати, навіть Генріх після цього зажадав від Магістрату повної автономності, свободи вибору завдань і свій особистий загін. Він був чудовим бійцем, і в обмін на загрозу покинути місто йому це надали.
І ось нещодавно троє з колишніх учасників тієї бійні були принесені в жертву темним богам, причому це зробив хтось із їхнього загону. Залишилися лише Генріх і Марі, яка тоді була єдиною новачкою в команді. Тепер виходить, що хтось все ж таки вижив і почав полювання на учасників тієї експедиції. І цей "хтось" дуже могутній, якщо зміг пристосувати до своїх цілей самого Барона Суботу. А тепер головне питання: темний дух чекав потрібних йому конкретних людей, у потрібному місці, в найбільш зручних для себе умовах...
Сем мовчки пішов далі, а я із повагою подивився на нього. Треба ж, усе своє свідоме життя ця людина служила і захищала людей, і, судячи з того, що він опинився тут замість мирного виходу на пенсію, віддав останній борг суспільству ціною власного життя. Це не я, який волею випадку і своїх рішень просто зіпсував своє життя заради принципів і ідеалів. Чи зміг би я так усе життя? Велике питання. Що ж до описаної ним картини, у голову прийшла лише одна думка:
- Зрадник у місті? Може, це той щур Міґель?
- Не суди його суворо, – зітхнувши, відповів Сем, перестрибуючи через вирваний корінь. – Можливо, його вибір нічим не гірший, ніж залишитися служити в Туле. І щодо зради – він не міг і навряд чи захотів би підставити своїх товаришів. Він лише заплутана дитина, якій забили голову дурницями. "Я не такий, як ви" – навіть не смішно. З огляду на все сказане, чи сильно він відрізняється від більшості героїв? І повір, Система не допускає таких помилок. Якщо він виявився Героєм, то це заслужено. Але ось навіщо Барону Суботі знадобилося переконувати його в цьому маренні? Артефакт-монета? Можливо, він просто хотів обібрати хлопця, а забрати артефакт, прив’язаний у Сумці, не так просто? У будь-якому разі він така ж жертва Барона, як і ми з тобою. І ніяк не міг бути зрадником, який підставив наш загін. До того ж Міґель тут зовсім недавно, у нього навіть можливості втрутитися в цю історію не було.
Я замислився. Дивна логіка Сема все ж таки переконала мене. Його життєвий і системний досвід явно більший за мій. І десь у глибині душі не хотілося вірити, що хлопець, який віддав останнє в спробі прикрити мене, виявився щуром. Але про це можна подумати пізніше. Зараз мене хвилювало інше:
- Що з ними? З Марі та Генріхом? Що він із ними зробив?
- Судячи з усього, він їх розвтілив і заточив душі в Посудину Душі. Це надзвичайно кепська ситуація. Ритуал досить складний, потребує багато сил і певних ресурсів, але в Барона все це явно було підготовлено. Він замкнув їхні душі у своєрідній в'язниці. І тепер будь-хто, хто володіє Посудиною, зможе робити з ними що завгодно. Підозрюю, що вони вирушать до замовника-дроу. А ці темні Першонароджені завжди були визнаними експертами з катувань. У суспільстві дроу навіть вважається нормальним завдавати болю близьким. А уяви, що вони робитимуть із тими, кого ненавидять. І це триватиме для них дуже довго, адже душа безсмертна. Доки від катувань вона не втратить усі зв’язки з особистістю, і Посудина Душі не перетвориться на просте сховище енергії, яку можна згодувати Пожирачу чи відпустити у Колесо Перероджень.
- Це просто жах. – пробурмотів я, раптом усвідомивши, що разом із безсмертям отримав можливість відчути щось страшніше за смерть. – Як їм допомогти? Їх потрібно врятувати.
- Саме тому нам потрібно терміново повернутися в Туле і повідомити Магістрату про полювання на наших бійців. Вони віддавали наказ учасникам тієї бійні. Отже, вони зобов’язані витягти виконавців із цієї халепи. Іншого варіанту я не бачу.
- То, може, того? – я зам’явся, намагаючись сформулювати ідею, що прийшла в голову. – Може, вб’ємо одне одного, втілимося в Магістраті й підемо на доповідь? Чорт із ним, із рівнем, якщо тут таке діється.
Сем різко зупинився й уважно подивився на мене.
- Не жартуй із такими речами. Система не любить порожніх самогубств і вбивств за змовою. Це одне з найголовніших негласних правил для Адептів. Таке робити не можна. Є велика ймовірність, що після цього ти просто не зможеш вирватися з Колеса Перероджень. Ти повинен пам’ятати, тепер Система завжди поруч із тобою, і вона аналізує все. До того ж, за вбивство іншого Адепта дають не дуже приємні досягнення. І ще… – він задумливо подивився на мене. – Тобі варто знати. Це моє останнє життя. Я це знаю. Я лише порожня оболонка, машина для вбивств, яку зрідка, як зараз, відвідує моє справжнє Я. Мене майже немає, і вже давно. Єдине, чого я хочу – це повернутися на Землю, померти там і відродитися після переродження на своїй батьківщині, а не на одному з цих занюханих світів.
Він різко розвернувся і продовжив рух. От вже ж... Такого я не очікував. А ще казали, що це я паршива вівця у загоні. Алкоголік, безвідповідальна свиня, те-се. І що ми бачимо? Два масових вбивці з темним минулим, зрадник і смертник. Як на мене, загін – саме те. Що їм ще не подобалося? Але Сем, звісно, здивував. Він правильний мужик, жодного разу мене ні словом, ні ділом не дорікнув. І якщо він хоче померти на Землі, я маю зробити все, щоб він пережив цю халепу й виконав свою останню мрію.
- Ми прийшли. – Сем присів у кущах і вказав на двоголовий пагорб, на вершині якого мерехтіло фіолетове сяйво. – Портал пробуде ще з пів години, але треба поспішати.
І я розумів його настороженість. Навколо пагорба розбила табір ціла армія, на вигляд більше тисячі людей. Лицарі, закуті в метал, як і їхні коні, прив’язані осторонь, піхотинці в яскравих кафтанах із палицями, віддалено схожими на мушкети, чавунні гармати з артилеристами, одягненими у високі хутряні шапки. Уся ця компанія мирно сиділа або метушливо рухалася між численними вогнищами й наметами.
- Сподіваюся, ці бійці на нашому боці барикад? – запитав я Сема, отримавши у відповідь лише саркастичну посмішку.