Брати Капранови - Справа Сивого

— Дмитре Івановичу! Не поспішай! — гукнув йому вслід Новицький, але молодість та азарт брали своє. Яворницький уже орудував лопатою, обережно знімаючи землю у місці, де чувся звук.

Лопата раз по раз чіплялася за тверде.

— Воно збоку, треба іще вбік розширити, — зауважив Новицький, який уважно спостерігав згори.

— Мабуть, поховальна камера, — Яворницький взявся підрізати стінку шурфу та відгрібати землю у вільний кут. — Нічого, я зараз.

— Ви обережно там, — стривожено гукнула розпорядниця робіт.

Хвилин із десять було чутно лише звук землі, що відгорталася. Вчений потроху почав захекуватися, але роботи не кидав.

— Ось воно, — нарешті видихнув він.

Почувши ці слова, всі хто був на вершині — і копачі, і ті, хто витягав землю, і навіть носії з волокушами, кинулися до краю шурфу, намагаючись першими побачити знахідку, і в цей момент земля під їхньою вагою провалилася і підкопана стіна шурфу загрозливо посунулася.

— Назад! — закричав Новицький, але було пізно. Жирна степова земля усім масивом уже посунула донизу і накрила історика своїм чорним саваном.

Двійко робітників не втрималися на ногах і впали зверху. А жінка заверещала від несподіванки і розпачу.

— Господи Боже мій! — перехрестився один із селян.

Новицький загорлав:

— Дмитре! Дмитре! — потім захлопав руками, неначе крилами: — Що ви стоїте? Давайте заступи, швидше!

— Так заступи там лишилися, — якось по-буденному зауважив селянин.

— Лопати давайте! Біжіть у село! Кличте людей! — Новицький від розпачу почав гребти землю руками у даремному намаганні врятувати друга.

Зрештою двоє селян таки зрушили з місця й, озираючись, побігли у бік села. Робітники, що вантажили ґрунт, заходилися у дві тупі лопати відгортати осілу землю, Новицький все гріб землю руками, а розпорядниця робіт стояла, закусивши губу, з очами повними сліз. Усі дивилися на розриту могилу, тому ніхто не помітив, як старець, на якого нещодавно вказував учитель, наблизився до кургану, підняв руку з тонкими, немов очеретинки пальцями, перехрестився і завів старечим тріснутим голосом:

— Зо святими упокой, Христе, душу раба Твого, де немає недуги, ні смутку, ані зітхання, але вічне життя.

Засідання відділення історичної географії та етнографії VI З’їзду археологів перенесли до найбільшої аудиторії Імператорського Новоросійського університету в Одесі — розпорядники вимушені були це зробити через пресу, яка виявила великий інтерес до події. Ще б пак — доповідь мав молодий дослідник Катеринославщини Дмитро Яворницький, який привіз на з’їзд найкращу за загальною думкою колекцію — козацькі старожитності. Крім того, цей молодий історик зірвав овації своєю першою доповіддю «Подорож Запоріжжям», і слава блискучого лектора побігла поперед нього так прудко, що багато хто з одеситів прийшов послухати разом із дітьми та дружинами. Особливого шарму в очах дам додавала зачесана назад посивіла чуприна, яка так контрастувала з гладеньким, хоч і завітреним обличчям молодика, а також ліва рука, що висіла на перев’язі, надаючи господарю справжнього геройського вигляду. Поміж собою слухачі шепотілися про те, що, похований заживо, він вибрався з могили, про містику, прокляття, нерозділену любов, помсту і навіть можливий замах на вбивство.

У першому ряду розмістилися учасники з’їзду, маститі історики, археологи, дослідники старовини з усієї імперії. Золочені професорські пенсне пускали зайчики на стіни.

— Під час досліджень Запоріжжя ми взяли на себе сміливість розкривати могили, розкидані на козацьких землях. Із деякими експонатами, знайденими у цих похованнях, шановна публіка мала можливість познайомитися на виставці, — Яворницький тримав указку у правій руці, показуючи на планшетах плани розташування та креслення розкопів, тоді як лівиця безвільно висіла на перев’язі. — У запорозьких могилах нами було знайдено багато речей, фотографічні знімки яких ви можете бачити. Зокрема, нам вдалося викопати запорожця з вусами, чубом, із поясом та шапкою, з карафкою горілки та люлькою.

При цих словах хтось із дам охнув, фотограф блиснув магнієвим спалахом, а чоловіки почали плескати в долоні.

— Сьогодні я маю плани всіх запорізьких січей, знімки всіх дніпровських порогів, я пройшов пішки весь Низ, що на ньому розташовувалося Військо Запорізьке Низове, і пройшов його вздовж та впоперек.

Після виступу, овації публіки та настирливих запитань представників преси Яворницький нарешті взявся збирати свої папери. Справа просувалася нешвидко, бо діяти доводилося лише правицею, коли до трибуни наблизився старий уже знайомий Олександр Поль.

— Дмитре Івановичу, дозвольте вам допомогти.

Яворницький швидко обернувся, на обличчі заграла усмішка.

— Щиро вражений вашим рефератом, — у свою чергу посміхнувся Поль.

— По совісті кажучи, не розумію, чому мене так приймають...

— Ну як мінімум, через те, що ви копали запорозькі могили, а тут багато хто пам’ятає своїх козацьких предків, — Поль як людина старша вмів тверезо оцінювати смаки широкої публіки. — Але я бачу, що ваші експедиції не були простими, — він промовисто подивився на лівицю Яворницького.

— Це? — знітився Дмитро Іванович. — Засохне, як на собаці. Але, ви знаєте, що руку мені поламав той, хто захистив від значно гіршого.

— Захистив? І хто саме?

— Мамай.

— Як це? — підвів брови Поль.

— А так. У могилі був прикопаний мамай. Він упав на мене першим, і хоч руку зачепив, але всю землю прийняв на себе і мене сховав.

Поль замислився.

— Думаю, це — знак, — врешті промовив він. — Знак того, що предки взяли вас під свою опіку.

Яворницький задумливо посміхнувся:

— Знак? А що, може, і знак, — і здоровою правицею пригладив гриву посивілого волосся над своїм молодим іще обличчям.

Стіл для Клима Шпакуватого буквально втиснули у маленький кабінет, де сидів Гаврило Вайсман, — а що поробиш, іде реорганізація окружного відділу ДПУ в обласний і без ущільнення не обійтися. Звісно, старий господар кабінету мав право дивитися зизом на підселеного практиканта, але він був людиною щирою та балакучою, і дрібні незручності від тисняви компенсував можливістю порозмовляти.

— Дивися сюди. Кожна справа зберігається окремо. Зверху — напис, щоб не переплутати, — з цими словами Вайсман дістав із шафи кілька тек. — Мої підопічні, торгівці опієм для народу, бобе майсес[8]. Оце, — він потрусив товстелезним томом із назвою «Рабин Леві-Іцхак Шнеєрсон[9]», — головний рабин, а оце, — жовтуватий від самокруток палець вказав на другу теку, озаглавлену «Архієпископ Георгій (Делієв)[10]», — головний піп. Мечеть на Херсонській давно закрили, там тепер клуб міліції, так що зараз працюю тільки з християнами та юдеями.

Теки