Брати Капранови - Справа Сивого

— А мені дід казали, що йому батько казали, як запорожці до коша приймали. Казали, що ставили повний казанок каші і дивилися скільки з’їсть. Бо казали, який з тебе їдець, такий і стрілець.

Слухачі заворушилися:

— Ви Трохима, Трохима спитайте.

— Хто Трохим? — озирнувся історик.

— Я! — підняв руку сивий здоровань із тих, хто волоком таскав землю з кургану.

— Що розкажеш?

— А що розказати?

— Ну, люди ж чомусь на тебе кажуть.

Трохим скептично скривив рота:

— То хай собі кажуть.

— Про козака розкажи, який до тебе вночі ходив, — гукнув копач, що лежав по сусідству.

— Не розкажу, — Трохим похитав головою. — Про мертвяка історія. А тут бариня.

Яворницький обернувся до сусідки:

— Даєте дозвіл? Від вас залежить.

— Розказуй, — махнула рукою розпорядниця. — Я всяке вже чула.

— Давай, Трохиме! — заохотив сусіда копач.

— Як скажете, — стенув плечима сивий і раптом стало зрозуміло, що він і сам страшенно хоче розповісти, а весь його спротив був лише кокетуванням. — Орав я, будем говорити, в городі. Коли бачу — земля провалилася під кіньми. Дивлюсь дальше, а воно — могила. Ну та як мені тоді дуже заніколилося, то я її так і покинув. Аж то, будем говорити, настало літо, пройшли й жнива. Після жнив я взяв лопату і почав копати там, де коні провалилися. Копав-копав та й викопав труну, а в труні чоловік. Одкрив, аж воно здоровенний чоловік. Узяв я оцей гомілок, що од п’яти до коліна, та як приложив до себе, так вік дійшов аж до пояса. — Трохим повернувся набік та підтягнув власну ногу для наочності. — А труна уся як єсть ціла. Дошки такі міцні і кріпкі, що ось які. Подивився я, будем говорити, на ті дошки та й думаю, дай я собі зроблю з них піл. Витяг та й зробив піл замість ліжка. Пройшло скільки там день. Сплю я на тому полу, коли чую крізь сон, що наче щось підійшло до мене та й каже: «Нащо ти жисть мою потривожив?». Я гульк, аж переді мною стоїть здоровий та чорний козак, а на дворі місячно та видко так, хоч голки збирай. Схопився я з ліжка, перехрестився — нема нікого. Пройшло ще скілько там день. Сплю я знов. Коли бачу, знову той чорний та здоровий козарлюга стоїть серед хати. Підійшов до мене та й каже: «На шо ти мою жисть тривожиш? Однеси на місце те, що взяв!». А потім як опереже мене по заду, так я так і скотивсь із ліжка на землю. Прокинувсь і бачу, що лежу я сам на землі. Тоді я розумію, будем говорити, що діло плохо. Пішов до лавки, купив гвіздків, вийняв із ліжка дошки, збив їх як треба на труну і закопав на тім місці, де й вирив. Отак от, — рішуче підсумував оповідач і підпер голову руками на знак того, що сказав усе.

Слухачі з цікавістю позирали на панів, чекаючи на їхню реакцію.

— Скільки копаю, ніхто до мене не приходив, — задумливо сказав Яворницький. — А до вас, Анастасіє Андріївно?

— Дурощі які.

— Бо ми не для себе копаємо, а для науки, — згадав нещодавню розмову з селянами Новицький.

А Яворницький хитро примружився:

— А як же ти, Трохиме, не боїшся тут у нас працювати?

— А я що? — повів плечем оповідач. — Я ж навіть і не копаю. Я тільки землю відтягую.

— Як бачить гроші, губить страх, — зауважив його сусіда-копач.

І всі зареготали.

— Давайте до роботи, — розпорядниця підвелася з трави й обтрусила спідницю. — За розмови гроші не платять.

Розімлілі від лежання на м’якій траві чоловіки поволі почали зводитися на ноги. Селяни взагалі звичні до тяжкої праці, а ті, хто наймається на розкопи, й тим більше вміє швидко ставати до роботи після відпочинку. За кілька хвилин усі вже розібрали свої інструменти і скупчилися біля ями.

— А насправді, чи добре це діло, копати? — зазирнув у очі історику той, що нещодавно під’юджував Трохима. — Християнські ж кістки з могил викидаємо...

— Ти тут воду не мути, — різко перервала розпорядниця.

Але Яворницький заспокійливо поклав долоню їй на плече і розвернувся до робочих.

— А чи ви знаєте, що ми тут копаємо?

— А що?

— Скіфів.

— А що то воно за скехва така?

— Та це така, що вона не вмивалася, Богу не молилася, церков не знала і без штанів ходила.

Жінка усміхнулася, а копач зіщулився хитро:

— Отака вона падлюка?

— Отака.

— Ну так маслуй же її лопатками, коли так, — копач плюнув на долоні і, взявши лопату, поліз драбиною донизу.

— Але дивіться уважно, — гукнув услід Яворницький. — Як ґрунт зміниться, одразу зупиняйтесь і кличте мене.

— Слухаємо, пане, — підтвердив другий копач, що поліз слідом до ями.

Драбину підняли і робота, що уповільнилася до відпочинку, тепер закипіла з новою силою.

— Старий Гаврило-коваль тут копав, — озвався раптом робітник, що навантажував лопатою ґрунт на ноші.

— Коли? — запитала пані.

— Я ще малий був.

— Щось викопав? — поцікавився Новицький.

— Та! Мідяк катерининський.

— Теж гроші, — похитав брилем Яворницький.

А дядько не вгавав:

— Казала мені бабуся, що і прадід мій пробував копати, але наткнувся на мамая.

— Мамая? — уточнив Яворницький.

— Ну да. Колись він зверху стояв, а потім чи в землю вріс, чи закопав хтось. Так у землі і залишився.

Яворницький знизав плечима:

— А слідів розкопів у шурфі не видно.

— Ну, та вони так глибоко не копали, нема дурних дарма землю ворочати.

— Хтось іде, — показав Новицький на темну постать, яка з’явилася на обрії.

Усі повернули голови, але впізнав прибульця тільки наймолодший робітник.

— Та це наш, із села. На паперті прохає. Почув, що нові люди, і дибає за поживою.

Несподівано з траншеї долинуло скреготіння, лопата зачепилася за щось тверде. Яворницький буквально підстрибнув на місці:

— Стоп! Зупиніться! Все!

Дядьки у шурфі розігнули спини і підвели спітнілі обличчя.

— Усі нагору! — скомандував історик, і дядьки, навіть не чекаючи підтвердження від своєї господині, взялися вибиратися з ями.

Нетерплячий Яворницький мало не по спинах скотився