Сол Беллоу - Дар Гумбольдта

від скандалу. Заходи безпеки у чоловічих борделях Нью-Йорка. Алкоголізм і гомосексуалізм. Подружнє й сімейне життя педерастів. Пруста і Шарлюса[45]. Збочення у німецькій армії перед 1914 роком. Пізно ввечері Гумбольдт читав військову історію й воєнні мемуари. Він знав Вілера-Беннета[46], Честера Вілмота[47], Ліддела Гарта[48], генералів Гітлера. Він також знав Волтера Вінчела[49], Ерла Вільсона[50], Леонарда Лайонса[51] та Реда Сміта[52], і легко перестрибував від бульварних газеток до генерала Роммеля[53], Джона Донна і Томаса С. Еліота. Про Еліота, він, схоже, знав такі дивні факти, що про них більше ніхто не чув. Його голова була переповнена плітками й химерами, як і літературними теоріями. Спотворення притаманне всій поезії. Але що є первинне? Усе це виливалося на мене зливою — почасти приємною, почасти прикрою — з ілюстраціями з класики та висловлюваннями Айнштайна, Жа Жа Ґабор[54], із посиланнями на польський соціалізм і футбольну тактику Джорджа Галаса[55], таємні мотиви Арнольда Тойнбі, а також торгівлю вживаними машинами. Багатії, бідняки, євреї, гої, дівчата з кордебалету, проституція і релігія, старі гроші, нові гроші, клуби джентльменів, Бек-Бей[56], Ньюпорт[57], Вашинґтон-сквер, Генрі Адамс, Генрі Джеймс, Іван Хреститель, Данте, Езра Павнд, Достоєвський, Мерилін Монро і Джо Ді Маджіо[58], Ґертруда Стайн і Еліс[59], Фройд і Ференці[60]. Щодо Ференці він завжди повторював одну й ту ж заувагу: ніщо не може бути далі від інстинкту, ніж раціональність, і тому, за словами Ференці, раціональність є верхом безумства. Підтвердженням цього є те, що Ньютон урешті збожеволів. Дійшовши до цього, Гумбольдт зазвичай говорив про Антонена Арто[61], драматурга, який запросив найвидатніших інтелектуалів Парижа на лекцію. Коли вони зібралися, лекції не відбулося. Арто піднявся на сцену й закричав на них, як дикий звір.

— Розкрив рота й закричав, — сказав Гумбольдт. — Він видавав несамовиті крики. Тимчасом паризькі інтелектуали сиділи налякані. Для них це була неабияка подія. Але чому? Арто як митець — це нереалізований священик. А нереалізовані священики спеціалізуються на богохульстві. Богохульство звернене до спільноти віруючих. А в цьому разі, про яку ж віру йшлося? Віру лише в інтелект, що її Ференці затаврував божевіллям. Але що це означає у ширшому сенсі? Це означає, що єдине мистецтво, яке може становити інтерес для інтелектуалів, це мистецтво, котре прославляє первинність ідей. Митці мають цікавити інтелектуалів, цей новий клас. Ось чому стан культури й історія культури стали предметом мистецтва. Ось чому вишукана французька публіка шанобливо слухає репет Арто. Для них єдиною ціллю мистецтва є викликати й стимулювати ідеї та обговорення. Освічений прошарок сучасних країн — це купка мислячих людей, які перебувають, за Марксовою термінологією, на стадії первинного накопичення. Їхнім завданням є зводити шедеври до дискурсу. Крик Арто — це інтелектуальна річ. По-перше, він є наступом на «релігію мистецтва» дев’ятнадцятого століття, що її хоче заступити релігія дискурсу…

— І ти сам бачиш, Чарлі, — сказав Гумбольдт після цього всього, — як важливо для адміністрації Стівенсона мати такого, як я, радника з питань культури, який розуміє цей всесвітній процес. Почасти.

Над нами Кетлін вкладалася спати. Наша стеля була її підлогою. Крізь тонке дерев’яне перекриття було чутно кожен рух. Я радше заздрив їй. Тремтячи від холоду, я б і сам зараз охоче пірнув під ковдру. Але Гумбольдт саме говорив, що ми на відстані п’ятнадцяти хвилин поїздом від Трентона і двох годин від Вашингтона. Він може туди запросто підскочити. Зізнався, що Стівенсон уже з ним зв’язувався і що вони домовилися про зустріч. Гумбольдт попрохав мене допомогти йому підготувати нотатки для розмови, і ми обговорювали це до третьої ночі. Потім я пішов до своєї кімнати, а Гумбольдт тимчасом наливав собі останню склянку джину.

Уранці він усе ще почувався бадьорим. А в мене аж голова йшла обертом від вислуховування стількох проникливих суджень і від такої зливи відомостей зі світової історії, що виливалися на мене за сніданком. Він узагалі не спав тієї ночі.

Тому, щоби трохи заспокоїтися, вирішив пробігтися. Гупаючи брудними черевиками по гравію і здіймаючи куряву аж до пояса, з притиснутими до грудей руками, збігав униз дорогою. Здавалося, він пірнув під неї, опинившись під сумахами і карликовими дубами, поміж берегами ламкого повзучого бур’яну, будяків, молочаю, порхавок. А як повернувся, його штани було всіяно реп’яхами. Для бігу в нього також був відповідний текст. Коли Джонатан Свіфт служив секретарем у сера Вільяма Темпла[62], він щодня пробігав не одну милю, щоб випустити пару. Надто глибокі думки, надто сильні емоції, що не знаходять виходу? Тобі не завадить пробігтися. Заразом і джин вийде з тебе із потом.

Він узяв мене на прогулянку. Коти й собі подалися за нами. Пробираючись опалим листям крізь чагарі, вони кидалися на павутиння, що висіло при землі, або ж, розпушивши свої гренадерські хвости, підскакували до стовбурів і гострили кігті. Гумбольдт надзвичайно їх любив. Ранкове повітря було насичене чимось дуже приємним. Потім Гумбольдт зайшов до будинку, поголився, і ми на фатальному «б’юїку» рушили до Принстона.

Робота вже була у мене в кишені. Зі Сьюелом, буркотливим, трохи п’яним сутулим чоловіком зі змарнілим обличчям, ми зустрілися за ланчем. Йому майже нічого було мені сказати. У французькому ресторані йому хотілося попліткувати з Гумбольдтом про Нью-Йорк і Кембридж. Сьюел — космополіт, яких мало (на його думку), ніколи не був за кордоном. Гумбольдт теж не знав Європи.

— Якщо ти захочеш поїхати, друже, — сказав Сьюел, — ми можемо це влаштувати.

— Я поки що не зовсім готовий, — відповів Гумбольдт. Він боявся, що його викрадуть колишні нацисти чи агенти ДПУ.

Відпроваджуючи мене на поїзд, Гумбольдт зауважив:

— Я ж казав тобі, що ця співбесіда — лише формальність. Ми зі Сьюелом знайомі багато років і писали один про одного. Але між нами немає жодної заздрості. Мені лише цікаво, навіщо Дамаску знати про Генрі Джеймса. Що ж, Чарлі, на нас чекає весела пора. І якщо мені доведеться їхати до Вашингтона, я знаю, що можу спокійно залишити на тебе тутешні справи.

— Дамаск! — сказав я. — Поміж тих арабів він буде шейхом Апатії.

Блідий Гумбольдт розкрив рота і крізь його дрібні зуби прорвався ледь чутний сміх.

У той час я був початківцем, статистом, і Сьюел до мене так і поставився. Гадаю, він побачив перед собою м’якотілого молодика, досить вродливого, але млявого, з великими сонними очима, дещо тілистого і з виразним небажанням (яке