Томас Харріс - Червоний Дракон

– Певно, ви скажете, що цього місяця я спожив електрики на тисячу доларів. Цього разу ви мене розчули?

– Не знаю, скільки ви спожили, бо ще не знімав показники з вашого лічильника, містере Парсонз. А коли зніму, то занотую ось тут, на цьому папірці.

Парсонз злився через суми в рахунках. Він уже скаржився в Енергетичну компанію, що йому накидають зайвого.

– Я слідкую за тим, що споживаю, – сказав Парсонз. – І піду з цими даними до Комісії з комунальних послуг.

– Не хочете разом зі мною подивитися показники? Ходімо просто зараз і…

– Я знаю, як читати ті показники. Певно, і ви могли б навчитися, якби завдали собі клопоту.

– Помовчте хвилинку, Парсонзе, – відповів Льюїс, вибираючись із фургона. – Просто помовчте хвилинку, чорт забирай. Минулого року ви почепили на свій лічильник магніт. Ваша дружина пояснила, що ви на той час лежали в лікарні, тож я його просто зняв і нічого не сказав. Коли минулої зими ви залили в нього патоку, я вже доповів. І зауважив, що ви оплатили рахунок, який ми після цього виставили. Сума побільшала ще й після того, як ви самостійно замінили в себе всю проводку. Я вам тоді до посиніння намагався пояснити: десь у тому будинку відбувається витікання струму. А ви що, наймаєте електрика, аби він розібрався? Ні, натомість телефонуєте в офіс і валите все на мене. Мені скоро терпець урветься.

Льюїс аж побілів від злості.

– Я ще докопаюсь до коріння, – сказав Парсонз, задкуючи алеєю до свого подвір’я. – А вас, містере Льюїс, уже перевіряють. Я бачив, як хтось знімає показники на вашому маршруті, ще до вас. Незабаром вам доведеться ходити на роботу, як усім нормальним людям, – останню фразу він уже кинув через паркан.

Льюїс завів свій рипучий фургон і покотився далі алеєю. Тепер йому доведеться шукати інше місце, щоб доїсти ланч. Було шкода. Велике тінисте дерево вже багато років дарувало йому затишок під час перекусів.

І росло воно просто за будинком Чарльза Лідса.

О п’ятій тридцять вечора Гойт Льюїс на власній автівці приїхав до бару «Сьоме небо» й хильнув кілька бойлермейкерів23, аби на душі полегшало.

Він зателефонував колишній дружині, але примудрився сказати тільки: «Як би я хотів, щоб ти знову збирала мені ланч». На що вона відповіла: «Треба було раніше про це думати, містере Розумако», – і повісила слухавку.

Потім Гойт зіграв невеселу партію у шафлборд із парою монтерів і диспетчером з Енергокомпанії Джоржії, роздивляючись при цьому людей у барі. У «Сьоме небо» щось зачастили ці кляті клерки з авіакомпаній. Усі як один із маленькими вусиками й печатками на мізинцях. Скоро вони тут повісять чортову мішень для дартсу, а «Сьоме небо» найменують пабом. Де в цьому світі шукати стабільності?

– Привіт, Гойте. Дай-но приєднаюся до тебе на пляшку пива.

То був його керівник, Біллі Мікс.

– Овва, Біллі, мені саме треба з тобою поговорити.

– У чому річ?

– Знаєш того старого сучого сина, Парсонза, що весь час нам надзвонює?

– Власне, він мені минулого тижня телефонував, – відповів Мікс. – То що там із ним?

– Сказав, що хтось перед мене знімає показники на маршруті. Начебто, моʼ, хтось вирішив, що я не виходжу на об’їзди. Ти ж не думаєш, що я ті показники в себе вдома пишу, атож?

– Та нє.

– Ти ж так не думаєш, правда? Я про те, що як хтось заносить мене в чорний список, то хай вийде й чесно про це скаже.

– Якби ти опинився в моєму чорному списку, то що я, по-твоєму, не наважився б тобі про це сказати?

– Наважився б.

– Гаразд, от що. Якби хтось перевіряв твій маршрут, то я би про це знав. Твоє начальство завше знає про такі речі. Ніхто тебе не перевіряє, Гойте. Не звертай уваги на того Парсонза, він просто старий та собакуватий. Телефонує мені минулого тижня й каже: «Вітаю, бо ви нарешті зметикували щодо того Гойта Льюїса». Я те повз вуха пропустив.

– Було б добре, якби ми подали на нього в суд через лічильник, – сказав Льюїс. – Сиджу сьогодні на алеї під деревом, наміряюся поїсти, а він до мене як підкрадеться – я аж підстрибнув. Він уже давно напрошується на гарненький прочухан.

– Я й сам був зупинявся в тому місці, ще коли ходив на об’їзди, – згадав Мікс. – І скажу тобі, хлопче, що бачив там одного разу місіс Лідс… ну, певно, негоже про таке говорити зараз, коли вона померла, та… один чи два рази вона засмагала в себе на задньому подвір’ї в купальнику. Ух-х! Мала такий гарненький животик, ну, знаєш, як у жінок після народження дітей буває. Так їх усіх шкода, чорт забирай.

– Ще нікого не піймали?

– Та нє.

– Дарма він до Лідсів пішов, коли в сусідньому будинку живе старигань Парсонз, – зауважив Льюїс.

– Ось що я тобі скажу: я своїй старій не дозволяю валятися на задньому подвір’ї в самому купальнику. Вона така: «Дурило ти, Біллі, хто ж мене побачить?» А я їй такий кажу, що ніколи не знаєш, який божевільний байстрюк може плигнути через живопліт із непокритим соромом. Копи з тобою вже говорили? Питали, чи не бачив кого?

– Ага, вони, мабуть, усіх на тому маршруті перелопатили. Листонош там, усіх. Та я весь той тиждень, аж до сьоʼдні, працював у Лавровому гаю, по той бік Бетті-Джейн-драйв, – відповів Льюїс, колупаючи етикетку на пивній пляшці. – То, кажеш, тобі минулого тижня дзвонив Парсонз?

– Ага.

– То, моʼ, він дійсно бачив, як хтось крутиться біля лічильника. Він би не став телефонувати в офіс, якби вигадав цю байку лиш сьогодні, щоб мене позлити. Ти кажеш, що нікого не посилав, і бачив він точно не мене.

– Моʼ, то телефоністи з Southeastern Bell щось перевіряли?

– Моʼ, й так.

– Але в нас там нема спільних стовпів.

– Гадаєш, треба дзвонити копам?

– І то не завадить, – відповів Мікс.

– Аж ніяк, Парсонзу піде на користь поспілкуватися з поліцією. Коли вони до нього заявляться, він накладе в штани.

5

Ґрем повернувся до будинку Лідсів уже під вечір. Зайшов через парадні двері, намагаючись не дивитися на розгром, що лишив по собі вбивця. Поки що він бачив матеріали справи, убійну залу й саме м’ясо – усі наслідки. Він чимало знав про те, як вони померли. А сьогодні мав на меті дізнатися,