Тесс Геррітсен - Двійник

— Боже мій, — пробурмотіла вона. — Це ж куля «чорний пазур».

Ейб підняв очі від тазу з органами.

— Давно я таких не бачив. Тут треба обережно. Металеві краї на цій кулі гострі, мов лезо, рукавичку легко поріжуть.

Він подивився на Йошиму, який працював у лабораторії довше за всіх нинішніх патологоанатомів, а тому бував наче корпоративною пам’яттю.

— Коли в нас востаннє була жертва «чорного пазура»?

— Здається, роки два тому, — відповів Йошима.

— Так недавно?

— Наскільки я пам’ятаю, справою займався доктор Тірні.

— Попросиш Стеллу подивитися? Може, справа ще не закрита. Куля доволі незвична, цікаво, чи є зв’язок.

Йошима зняв рукавички, підійшов до інтеркома, викликав секретарку Ейба.

— Алло, Стелло? Доктор Брістол хоче, щоб ви пошукали останню справу з кулею «чорний пазур». Її мав вести доктор Тірні…

— Чув про них, — сказав Фрост, який теж уже стояв біля негатоскопа, щоб краще роздивитися знімки. — Та це вперше маю жертву з таким пораненням.

— Експансивна куля з порожниною в головній частині, вироблялася «Вінчестером», — сказав Ейб. — Розроблена так, щоб пробивати м’які тканини. Коли вона входить у плоть, мідний кожух розкривається в шестикутну зірку. Кожен кінчик гострий, наче кіготь.

Він перейшов до голови трупа.

— Їх у дев’яносто третьому зняли з продажу після того, як один божевільний із Сан-Франциско в стрілянині вбив такими дев’ятьох людей. Погана слава для «Вінчестера», вони аж вирішили припинити виробництво. Але трохи таких ще лишилися в обігу. Час від часу з’являються їхні жертви, але дедалі рідше.

Мора досі дивилася на рентгенівський знімок, на ту смертельну білу зірку, і думала про те, що тільки-но сказав Ейб. «Кожен кінчик гострий, наче кіготь». А тоді згадала подряпини на автомобілі жертви. «Наче слід від пазурів хижака».

Вона повернулася до столу, саме тоді, коли Ейб закінчив надріз скальпа. У коротку мить перед тим, як він відгорнув клапоть шкіри, Мора зрозуміла, що не може відвести погляд від обличчя мертвої. Смерть зафарбувала її вуста попелясто-блакитним. Очі були розплющені, оголені рогівки стали сухі й каламутні від повітря. Сяйво очей за життя — не більше ніж світло, що відбивається від вологих рогівок. Коли повіки більше не кліпають, а рогівки не омиває рідина, очі стають сухі й тьмяні. Життя зникає з очей не через зникнення душі, а через зупинку рефлексу кліпання. Мора подивилася на дві тьмяні смуги через рогівку й на мить уявила, якими мали бути ці очі за життя. То був тривожний погляд у дзеркало. Її охопила раптова запаморочлива думка, що на цьому столі насправді вона. Що вона спостерігає, як розтинають її власне тіло. Хіба ж привиди не лишаються в тих місцях, до яких часто навідувалися за життя? «Ось де я лишуся, — подумала вона. — У судово-медичній лабораторії. Я приречена провести тут вічність».

Ейб потягнув скальп уперед, обличчя зібгалося, наче гумова маска.

Мора здригнулася. Відвівши очі, помітила, що Ріццолі знову спостерігає за нею. «Вона дивиться на мене? Чи на мого привида?»

Дзижчання пилки «Страйкер», здавалося, усвердлювалося просто в її кістковий мозок. Ейб різав склепіння відкритого черепа, залишаючи цілим той сегмент, який пронизала куля. Обережно відділив і зняв верхівку кістки. «Чорний пазур» вивалився з відкритого черепа і з дзенькотом упав у миску, яку підставив Йошима. Куля блищала, металеві кінчики розкрилися, наче пелюстки смертельної квітки.

Мозок був залитий темною кров’ю.

— Сильний крововилив, обидві півкулі. Саме те, чого варто було чекати після цих знімків, — сказав Ейб. — Куля ввійшла сюди, у ліву скроневу кістку. Але не вийшла. Це видно тут, на рентгені.

Він указав на негатоскоп; куля на знімках виділялася яскравим спалахом проти внутрішнього вигину потиличної кістки зліва.

Фрост сказав:

— Цікаво, як вона опинилася з того ж боку черепа, з якого увійшла.

— Напевно, рикошет. Куля ввірвалася до черепа й пронеслася туди й назад, прорізаючи мозок. Витрачаючи всю свою енергію на м’які тканини. Крутилася, як ножі в блендері.

— Докторе Брістол? — викликала Ейба через інтерком його секретарка Стелла.

— Так?

— Я знайшла справу з «чорним пазуром». Жертву звали Василій Тітов. Розтин робив доктор Тірні.

— Хто з детективів вів справу?

— Ем… Ось воно. Детективи Ванн та Данліві.

— Я з ними поговорю, — сказала Ріццолі. — Побачимо, що вони про це згадають.

— Дякую, Стелло! — гукнув Брістол. Глянув на Йошиму, який тримав камеру напоготові. — Гаразд, знімай.

Йошима почав фотографувати мозок, навіки фіксуючи, перш ніж Ейб дістав його з кістяної домівки. «Ось де містяться спогади всього життя, — думала Мора, дивлячись на поблискування складок сірої матерії. — Дитяча абетка. Чотири на чотири буде шістнадцять. Перший поцілунок, перший коханець, уперше розбите серце. Усе це складене в пакети вісника РНК у цьому складному зібранні нейронів». Пам’ять була всього лиш біохімією, утім, саме вона визначала кожну людину як особистість.

Кількома рухами скальпеля Ейб вивільнив мозок і поніс його в обох руках, наче скарб, до стола. Сьогодні він його не препаруватиме, натомість занурить у фіксувальний розчин, щоб розрізати згодом. Але для того, щоб побачити докази травми, мікроскоп не був потрібен: вони були там, у кривавих плямах на поверхні мозку.

— Отже, куля ввійшла тут, у ліву скроню, — мовила Ріццолі.

— Так, отвір у шкірі й у кістці черепа збігаються ідеально, — відповів Ейб.

— Це свідчить про постріл безпосередньо в голову збоку.

Ейб кивнув.

— Злочинець, певно, націлився через вікно з боку водія. Воно було відчинене, тому скло не викривило траєкторію.

— Тож, вона сидить в автомобілі, — вела далі Ріццолі. — Вечір теплий. Вікно опущене. Восьма година, вже сутеніє. Він підходить до авто. Націлюється і стріляє. — Вона похитала головою. — Чому?

— Сумочку не забрав, — завважив Ейб.

— Отже, не пограбування, — сказав Фрост.

— Тоді нам лишається злочин у стані афекту. Або замовне вбивство.

Ріццолі глянула на Мору. Ось знову вона — ймовірність цілеспрямованого вбивства.

«Чи у правильну ціль він влучив?»

Ейб опустив мозок у відерце з формаліном.

— Поки несподіванок немає, — мовив він, повертаючись до тіла, щоб розітнути шию.

— Проведете аналізи на токсини? — запитала Ріццолі.

Брістол знизав плечима.

— Можемо замовити, але не певен, що