Тея Найт - Гра без правил , Тея Найт

Я зайшов у кабінет із наміром нарешті зануритися в роботу. Стіл був завалений паперами — звіти, документи, угоди, які потребували підпису. Все це зазвичай поглинало мене повністю, але цього разу я не міг зосередитися.

Думки про Софію переслідували мене. Її питання, її вираз обличчя, коли вона дивиться на мене, її гострий язик, яким вона вміло мене провокує… І найбільше те питання: “Чому ти захотів одружитися зі мною?”

Я знав, що повинен розповісти їй правду. Але як? Вона мене зненавидить. Не те щоб я боявся її гніву — я звик до агресії. Але що, якщо вона піде? Просто розвернеться і залишить мене назавжди?

Дзвінок телефону вирвав мене з цих думок. Я схопив мобільний і натиснув кнопку відповіді.

— Так?

— Бос, у нас проблеми в порту, — почув я голос одного з керівників моєї організації. — Терміново потрібно, щоб ви прилетіли.

— Що сталося? — мій голос став холодним, зосередженим.

— Це стосується поставок. Там почали втручатися місцеві, ситуація виходить з-під контролю.

— Чому ви не вирішили це самі? — запитав я з незадоволенням.

— Справа дійсно серйозна. Ми чекаємо вас, — пояснив він.

— Зараз вилітаю.

Я кинув слухавку, відкинувшись у кріслі. Відкласти цю справу було неможливо.

Я швидко вийшов із кабінету і попрямував до кімнати Софії. На порозі я постукав і почув її голос:

— Можна.

Я зайшов усередину. Софія сиділа біля вікна, розглядаючи щось на телефоні, але підвела на мене свої допитливі очі.

— Я на хвилину, — почав я, намагаючись говорити спокійно. — Мені потрібно терміново полетіти на два дні.

Її брови піднялися.

— Серйозно? Ти прилетиш у день весілля? — її тон був наполовину жартівливим, але я відчув у ньому нотки образи.

— Так, — кивнув я, — але це дійсно терміново.

— Щось сталося? — вона нахилила голову, уважно дивлячись на мене.

— Проблеми на роботі, — ухилився я від деталей. — Але я все швидко вирішу і одразу повернуся.

Вона задумливо кивнула:

— Добре.

Я затримав погляд на ній, хотів щось додати, але врешті лише кивнув і вийшов із кімнати.

У коридорі я зустрів Тетяну.

— Тетяно, — звернувся я до неї.

— Слухаю, пане, — вона зупинилася, уважно дивлячись на мене.

— Збери мені валізу на два дні. Необхідні речі, їжу — все, що потрібно.

— Звичайно, пане.

Я йшов далі, на ходу викликаючи охоронців.

— Охороно!

У кабінет зайшли Ілля, Тимур та Ігор. Вони чекали на мої вказівки.

— Ви троє летите зі мною до Туреччини. У порту виникли проблеми, потрібно терміново втрутитися.

— Так, бос, — кивнув Ілля.

Я повернувся до Андрія і Тараса, які стояли поруч:

— Ви залишаєтеся з Софією. Все має бути під чітким контролем.

Андрій без вагань відповів:

— Так, бос.

А ось у Тараса нервово сіпнулося око, але він нічого не сказав, хоча я помітив, як він мимоволі зітхнув.

— Якщо щось трапиться, — додав я суворим тоном, — одразу повідомляйте мені.

— Буде зроблено, — пробурмотів Тарас, але вигляд у нього був так, ніби він вже передчував головний біль від завдання.

Коли всі приготування були завершені, я вийшов із котеджу. Автомобіль уже чекав біля входу, охорона зайняла свої місця.

Сівши в машину, я закинув голову на спинку сидіння. Передчуття тяжким каменем стискало груди. Щось підказувало мені, що ці два дні будуть складними не тільки через проблеми в порту.

Поглядаючи у вікно на дорогу, яка петляла серед високих дерев, я не міг позбутися думки, що залишати Софію тут було небезпечно. Але вибору не було.

Сподіваюся, ти поводитимешся добре, Софіє, — подумав я, стискаючи кулаки.

Але десь у глибині душі я розумів, що ця дівчина здатна влаштувати шторм навіть у найбезпечнішому місці.