Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Розділ XVІІІ

Оскільки тієї ночі було обумовлено або, вірніше, визначено, що моя мати мала розродитися мною в селі, то вона вжила відповідних заходів. Днів через три після того, як вона завагітніла, почала вона звертати погляди на повитуху, про яку ви стільки вже від мене чули; і не минуло й тижня, як вона, – адже дістати знаменитого лікаря Маннінгема[38] було неможливо, – остаточно вирішила про себе, – незважаючи на те, що на відстані всього лише восьми миль од нас жив один учений хірург, який був автором спеціальної книги за п’ять шилінгів про акушерську допомогу, де він не лише викладав промахи повитух, – але й додав іще опис багатьох цікавих удосконалень для якнайшвидшого виймання плоду при неправильному положенні дитини й у разі деяких інших небезпек, які підстерігають нас при нашій появі на світ; – не зважаючи на все це, моя мати, повторюю, непохитно вирішила довірити своє життя, а з нею разом і моє, єдино тільки згаданій старій і більше нікому на світі. – Оце я люблю: – якщо вже нам відмовлено в тому, чого ми собі бажаємо, – ніколи не потрібно задовольнятися тим, що сортом гірше; – ні в якому разі; це мізерно до краю. – Не раніше як тиждень тому, рахуючи від нинішнього дня, коли я пишу цю книгу для науки суспільству, – тобто 9 березня 1759 року, – моя мила, мила Дженні, помітивши, що я трішки спохмурнів, коли вона торгувала шовк по двадцять п’ять шилінгів ярд, – вибачилася перед крамарем, що завдала йому стільки занепокоєння; і зараз же пішла і купила собі грубої матерії в ярд завширшки по десять пенсів ярд. – Це зразок такої ж точно величі душі; тільки заслуга моєї матері трохи зменшувалася тим, що вона не йшла в своєму геройстві до тієї різкої та ризикованої крайності, якої вимагала ситуація, позаяк стара повитуха мала все-таки деяке право на довіру, – оскільки, принаймні, їй давав її успіх; адже протягом своєї майже двадцятирічної практики вона сприяла появі на світ усіх новонароджених нашої парафії, не зробивши жодного промаху і не зазнавши жодної невдачі, яку їй можна було б поставити в провину.

Ці факти, при всій їх важливості, все ж не зовсім розсіяли деякі сумніви та побоювання, що ворушилися в душі мого батька відносно зробленого матір’ю вибору. – Не кажучи вже про природні почуття людяності й справедливості – або про тривоги батьківської і подружньої любові, що однаково спонукали його залишити в цій справі якомога менше місця випадковості, – він усвідомлював особливу важливість для нього благополучного результату саме в цьому випадку, – передбачаючи, скільки йому доведеться зазнати горя, якщо з його дружиною і дитиною трапиться що-небудь недобре під час пологів у Шенді-холі. – Він знав, що суспільство судить за результатами і в разі нещастя тільки додасть йому засмучень, зваливши на нього всю провину. – «Ах, Боже! – Якби місіс Шенді (бідолашна жінка!) могла виконати своє бажання і з’їздити для пологів у Лондон, хоч би ненадовго (кажуть, вона на колінах просила та благала про це, – по-моєму, зважаючи на посаг, який містер Шенді взяв за нею, – йому було б не так уже важко задовольнити її прохання), – і вона сама й її дитина, либонь, були б живі й досі!»

На такі вигуки не знайдеш відповіді, й мій батько знав це, – але те, що його особливо хвилювало в цій справі, було не лише бажання захистити себе – і не виключно лише увага до свого нащадка і своєї дружини: – у мого батька був широкий погляд на речі, – і на додаток до всього він приймав усе близько до серця ще й на користь громадського блага, він побоювався поганих висновків, які могли бути зроблені в разі несприятливого розв’язання справи.

Йому були прекрасно відомі одностайні скарги всіх політичних письменників, які займалися цим предметом від початку правління королеви Єлизавети і донині, про те, що потік людей і грошей, що спрямовуються в столицю з того чи іншого суєтного приводу, – робиться настільки бурхливим, – що ставить під загрозу наші громадянські права; – хоча помітимо мимохідь, – потік не був образом, який припадав йому найбільше до смаку, – улюбленою його метафорою тут була недуга, і він розвивав її в закінчену алегорію, стверджуючи, що недуга ця точнісінько така ж у тілі народному, як і в тілі людському, і полягає в тому, що кров і життєві духи піднімаються в голову швидше, ніж вони в змозі знайти собі дорогу вниз, – кругообіг порушується й настає смерть як в одному, так і в іншому випадку.

– Нашим свободам навряд чи загрожує небезпека, – говорив він зазвичай, – французької політики або французького вторгнення; – і він не дуже страшився, що ми зачахнемо від надлишку гнилої матерії й отруєних соків у нашій конституції, – з якою, він сподівався, справа йде зовсім не так погано, як інші уявляють; – але він серйозно побоювався, як би в критичну хвилину ми не загинули раптом од апоплексії; – і тоді, – говорив він, – Господь хай помилує нас, грішних.

Батько мій, викладаючи історію цієї недуги, ніколи не міг одночасно не вказати ліків проти неї.

«Якби я був самодержавним государем, – говорив він, устаючи з крісла й підтягуючи обома руками штани, – я б поставив на всіх підступах до моєї столиці досвідчених людей і поклав на них обов’язок допитувати кожного дурня, у якій справі він їде в місто; – і якби після справедливого та сумлінного розпитування виявилося, що справа ця не настільки важлива, щоб через неї варто було залишати свій будинок і з усіма своїми пожитками, з дружиною і дітьми, синами фермерів і т. д. і т. д. пертися в столицю, то приїжджі підлягали б, як бродяги, поверненню, від констебля до констебля, на місце свого законного мешкання. Цим способом я досягну того, що столиця не похитнеться від власної ваги; – що голова не буде занадто велика для тулуба; – що кінцівки, нині охлялі та виснажені, отримають належну їм порцію їжі та повернуть собі колишню свою силу і красу. – Я доклав би всіх зусиль, аби луги й орні поля в моїх володіннях сміялись і співали, – щоб у них знову запанував достаток і гостинність, – а середнім поміщикам мого королівства дісталося б від цього стільки сили та стільки впливу, що вони могли б слугувати противагою знаті, яка нині так їх оббирає.

«Чому в багатьох чарівних провінціях Франції, – запитував він із деяким