Arachne - Страж ЗабутоЇ Клятви , Arachne

— Твоя сила вражає, але ти борешся наосліп! - вигукнув командир.

Огр ударив знову, цього разу швидше та сильніше. Його рухи були стрімкі, як у розлюченого звіра. Командир відбив його удар, але змушений був відступити кілька кроків тому, і це дало Огру надію. Однак щоразу, коли він наближався, командир легко використовував магію, щоб відштовхнути його. Темна енергія клубочилася довкола командира, як жива, зриваючись із його клинка і створюючи бар'єри.

Земля здригалася під ногами двох великих воїнів. Кожен їхній удар створював тріщини в землі, кожен помах зброї викликав гуркіт, від якого будинки в селі тряслися, як від землетрусу. Огр бився з люттю, яку не міг стримувати. Його молот обертався в руках, розриваючи повітря, але командир орків був не менш досвідченим і небезпечним противником.

— Ти не зможеш перемогти мене, доки не приймеш свою природу, — прошипів командир, його магічний меч світився все яскравіше. — Ти думаєш, що можеш стримувати цю гнів, але вона зруйнує тебе. Я покажу тобі справжню міць!

З цими словами командир вимовив древнє заклинання, і з землі почали підніматися темні коріння, що обплітають Огра. Вони тяглися до його рук і ніг, намагаючись зв'язати його та позбавити можливості рухатися. Огр спробував вирватися, але коріння стискалося все сильніше, і в якийсь момент його рухи сповільнилися.

Темрява, запечатана всередині Огра, почала прокидатися. Він відчував, як сила, яку він довго стримував, починає рватися назовні, його тіло починало вібрувати від напруження, а зір застилалося червоною пеленою.

Командир бачив це і посміхнувся, відчуваючи, що Огр ось-ось втратить контроль над собою.

— Я знаю, що ти відчуваєш, — вів далі він. — Твоя сила це щось давнє, як і моя. Прийми її, і ти станеш тим, ким маєш бути. Разом ми можемо зруйнувати цей світ і побудувати новий, де твоя лють правитиме.

Огр відчував, як його серце б'ється швидше. Лють усередині нього наростав, його м'язи напружувалися, і темрява, яку він так довго тримав у вуздечку, тепер намагалася прорватися. Він знав, що коли піддасться, то втратить себе назавжди. Але разом з тим він усвідомлював, що сила командира перевершує його можливості у поточному стані.

— Ні... прошепотів Огр, — намагаючись утримати контроль над своєю сутністю. — Я не буду тим, ким ти хочеш, щоб я став.

Але темрява вже опановувала його. Його тіло почало тремтіти, кров усередині закипіла, і раптово його рев, схожий на рев древнього звіра, потряс землю. З кожною миттю Огр дедалі більше втрачав контроль над собою.

Тоді коли все здавалося втраченим, Огр перестав стримувати свою силу. Темрява, що була запечатана всередині, нарешті вирвалася назовні. Його очі засвітилися криваво-червоним світлом, а тіло налилося жахливою силою. Він прорвав коріння, що обплітало його, і з несамовитим ревом кинувся на командира орків.

Цей удар був нищівним. Молот Огра з такою силою обрушився на меч командира, що той затріщав, а повітря навколо них наповнилося гулом. Командир уперше за всю битву похитнувся. Він намагався підняти захист, але темрява, що походить від Огра, була надто сильною. Це була не просто лють, це було пробудження стародавньої сили Титанів, яка жила в його крові.

Огр, охоплений цією давньою міццю, продовжував атакувати. Кожен його удар розколював землю під ними, руйную все навколо. Його молот зустрівся з мечем командира знову і знову, поки, нарешті, міць Огра не перевищила всі можливості його ворога.

- Ти не можеш мене перемогти! — крикнув командир, але в його голосі відчувалася паніка.

Огр ударив ще раз, і клинок командира розколовся на шматки. Тієї ж миті, коли його ворог ослаб, Огр завдав фінального удару, молот врізався в груди командира з такою силою, що земля під ним тріснула.

Командир упав, його тіло огорнула темрява, яка почала повільно зникати, залишивши лише попіл. Але Огр не відчував задоволення. Він стояв над тілом свого поваленого ворога, відчуваючи, як темрява в ньому все ще вирує, бажаючи вирватися далі.

Він переміг командира, але битва з власною пітьмою лише починалася.

Нарешті, коли останні воїни орків були повалені, Огр зупинився. Його тіло було вкрите кров'ю ворогів, а дихання збивалося від напруження. Але село було врятовано. Орки були знищені, їхня армія розбита, а Тихолісся залишилося стояти.

Огр стояв серед руїн, відчуваючи, як його лють поступово вщухає. Але разом із нею він відчував і спустошення. Друк був зламаний, і тепер він знав, що більше не зможе утримувати свою силу. Він переміг ворогів, але якою ціною?

Він розумів, що втратив контроль. Його сила була надто великою, щоб стримувати її довше. Огр стояв серед руйнувань, створених його власними руками, і усвідомлював, що тепер він не може залишатися на селі.

Люцій, який спостерігав за битвою з безпечної відстані, повільно підійшов до Огра. Його обличчя було сповнене тривоги, але й подяки.

— Ти врятував нас,— сказав старійшина, дивлячись на Огрома. — Але що ж тепер?

Огр не відповів одразу. Він повільно підняв голову, його погляд був сповнений втоми і тяжкості усвідомлення того, що він зробив.

— Тепер я маю піти, — тихо промовив він. — Я більше не можу тут залишатися. Моя сила надто небезпечна.

Люцій хотів заперечити, але Огр уже знав своє рішення. Він більше не міг залишатися серед людей, яких поклявся захищати. Він урятував їх, але знав, що його лють, якщо вона знову вийде з-під контролю, принесе ще більше руйнувань.

З цими думками Огр повільно попрямував геть від села. Люди, що зібралися на майдані, дивилися йому вслід із вдячністю, але й із смутком. Огр знову став тим, ким колись був одиноким вартовим, чия сила надто велика для того, щоб жити серед звичайних людей.

І ось під важким небом він пішов у гори, знаючи, що його шлях ще не закінчений.