Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 14-16, Вальдемар Лисяк

Дуже часто критикується впровадження в життя Святим Отцем положень Другого Ватиканського Собору. Пітер Гебблтуейт (письменник і колишній єзуїт) вважає, що Іоанн Павло тлумачить резолюції Собору вузьким, обмеженим і врешті-решт спотвореним чином. Проте тільки стороння людина, перекладач, видавець, агент, друкар чи інтерпретатор, може спотворити твір, а не автор. Безпосередній внесок Кароля Войтили в інтелектуальний доробок Собору є величезним, і коли він цитує уривки з двох найважливіших релігійних документів ХХ століття – соборної душпастирської конституції "Gaudium et spes" і соборної догматичної конституції "Lumen gentium" – він багато в чому посилається на власні слова, тому що був членом комітету, який розробляв проекти обох цих документів. Тому він ототожнює себе з рішеннями Собору, які, за Його словами, відіграватимуть вирішальну роль у подальшому розвитку Церкви. Помилкове враження, нібито Папа-поляк обмежує прогресивну думку Собору, спричинене інтерпретаційним спотворенням змісту Собору тими, хто його критикує. Саме вони – теологи-авангардисти, войовничі радикали, молоде покоління мислителів-бунтарів – трактували соборну думку мало не як кодекс бунту, а зараз вони розчаровані, бо модернізується старий будинок, а не будується новий, що зводиться на руїнах свого попередника. Психологія це чудово знає: замість того, щоб сприйняти повідомлення в його точному значенні, людина інтерпретує висловлювання іншої людини по-своєму, а потім скаржиться, що інша людина не дотримала слова, яке і не прозвучало.

Ті самі люди стверджують, що Папа віддає перевагу консервативним ватиканським конгрегаціям і намагається інквізиторським чином змусити замовкнути надто вільнодумних теологів, таких як Шіллебек і Кюнг. Едвард Норман із властивою йому влучністю назвав ці звинувачення "параноїдальною реакцією". Іоанн Павло ІІ просто хоче, щоб теологією не жонглювали, як приватними тарілочками на арені цирку сучасності. В енцикліці "Redemptor Hominis" він писав: "Нікому не дозволяється ставитися до богослов’я, як до збору його власних думок; виступаючи у Вашингтоні перед католицькими вчителями, він сказав: "Віруючі мають право вимагати, щоб їх не турбували теорії та гіпотези, точність яких вони не можуть оцінити"; нарешті, у своїй праці про Ватиканський собор ("Джерела оновлення") він висловив думку, що щодо таких питань, як: "у що люди повинні вірити?" або: "яке справжнє значення тієї чи іншої правди нашої віри?", переважає спроба відповісти на важливіше питання: "що означає бути віруючим?". Сумнівно, чи всі ті прогресивні західні священики, які все більше сприймають світський спосіб мислення, і мирські ліберали, які настільки звикли вважати кожне серйозне досягнення думки плодом світської науки, що вони вже не можуть зрозуміти, що може існувати система запліднюючих цінностей, заснована на християнстві — чи могли б вони звести свої спекуляції до такого мудрого знаку питання, як у "Джерелах оновлення"? Своєю глибиною та чесністю філософський апарат особи, яку вони критикують, руйнує їх інноваційні тенденції, які часто є звичайним зловживанням академічною свободою.

Іншим антипапським снарядом "лібералів" є звинувачення Іоанна Павла ІІ у консервативній позиції в суспільно-політичних питаннях, у стримуванні політичного чи революційного залучення прогресивних священиків тощо. Це правда, що Святіший Отець не має наміру носити кашкету Фіделя Кастро, але все інше не відповідає дійсності, і нечесно втискувати Його до карикатурних схем реакційності, вигаданих гарячими суперниками. У жовтні 1979 р., відкидаючи притаманну західним лідерам професійну гнучкість (вона була також рисою Павла VI, завдяки чому під час його понтифікату католики з дуже різними стилями та поглядами цілком комфортно вписувалися в рамки відкритої Церкви), Папа заявив, на Генеральній Асамблеї Організації Об’єднаних Націй, що духовне життя людини стерилізується силами, які зводять сенс людського існування переважно до "різних матеріальних та економічних факторів", а президентові США Картеру він сказав: "Я бачу сенс історії в гідності людини". Обидві ці заяви, які є індикаторами цілей, також є суспільно-політичними у набагато глибшому значенні, ніж банерні гасла радикальних крикунів. Едвард Норман, про якого я вже згадував двічі, відповів на їхню стрілянину словами на честь незалежної (ненатхненної) західної думки (іноді достатньо написати правду, щоб заслужити назву незалежної):

"Іоанн Павло ІІ цілком усвідомлює існуючі у світі стосунки, і він готовий прийняти радикальні зміни, спрямовані на полегшення долі бідних (…) Так що він не проти втручання християн у політику – за умови, що вона не страчує свого релігійного характеру. (…) Всупереч тому, що говорять його критики, він не відмовлявся підтримувати прогресивні плани покращення умов життя людей політичними засобами. У його виступах багато закликів до структурних, тобто політичних змін. Церква повинна підтримувати такі зміни, щоб подолати зло експлуатації та виправити кривди, які є результатом відсутності рівності між бідними та багатими націями та між класами в усіх суспільствах. З самого початку свого понтифікату він рекомендував багато прогресивних політичних дій (…) він виступав за експропріацію приватної власності в ім’я соціальної справедливості. Він критикував діючі у світі фінансові, монетарні, виробничі та комерційні механізми за те, що вони виявилися нездатними до радикальних реформ (…) Як бачите, це не діяльність політичного консерватора. Ліберали, які зараз гавкають у воріт Ватикану, повинні потрудитися, щоб краще пізнати свою жертву, яку вони виглядають".

Не минуло й року після цитованої заяви Нормана, як у жовтні 1982 року Іоанн Павло ІІ засудив "автократичні й тоталітарні режими", які "заперечували й продовжують заперечувати свободу й основні права людини", але його критики залишалися глухими й продовжували висловлюватися, що Він німий у політичних справах. А до того ж забороняє священикам займатися політикою! Так, Він забороняє, але це не означає, що Він забороняє боротися зі злом, бо Він є прихильником боротьби за справедливість. Однак "Церкві не потрібно вдаватися до ідеологічних систем, щоб любити, захищати людину та сприяти її визволенню", сказав Папа, представляючи причини свого протистояння залученню священиків, обдурених фальшивими політичними доктринами. Євангелія на боці бідних і пригноблених – так, залучення священиків до чужих християнству політичних рухів – ні. (У 1983 році, під час туру Центральною Америкою, Святіший Отець чітко заявив, що Католицька Церква буде в авангарді політичних і соціальних реформ; він зробив це, як зазначає UPI, "у спосіб, який перевершив очікування", що, звичайно, викликали критику з боку тих, хто власний ар'єргард нахабно звуть авангардом).

Того ж року (1983), відвідуючи Гаїті, Іоанн Павло ІІ у своїй проповіді від 9 березня вимагав, щоб ситуація в цій жахливій країні, сповненій несправедливості, гніту та злиднів, "нарешті змінилася". Як слушно зазначив Роджер де Век у 1986 році (після перевороту на Гаїті) в журналі "Цайт": "Папа був провісником гаїтянської революції".

Також у 1986 році, 14 квітня, тижневик "Ньюсвік" опублікував наступний текст, який є коротким викладом того, що має нарешті зупинити роти крикунів,