Володимир В'ятрович - Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

5 700 000 у червні 1941 р. Кількість гармат і мінометів збільшилася від 55 800 в 1939 р. до 148 000 у 1941 р. Чисельність танків була збільшена з 18 400 до 24 000; кількість бойових літаків виросла з 15 500 до 23 000. Вермахт на середину 1941 р. випереджав Червону армію лише за чисельністю особового складу (8 300 000 проти 5 700 000), але поступався всіма технічними засобами (гармат і мінометів у німців було 88 300 проти 148 000, танків і танкеток — 5700 проти 24 000 радянських танків, літаків — 10 000 проти 23 000). Слід зазначити, що Німеччина на червень 1941 р. уже провела мобілізацію, а СРСР розпочав її тільки з моменту нападу, тобто потенціал збільшення особового складу був колосальним. Лише з території України протягом першого року війни було мобілізовано майже 3 200 000 осіб. До того ж німецькі збройні сили на середину 1941 р. не мали у своєму розпорядженні жодного важкого танка (у СРСР було 636 важких танків КВ), менше нових середніх танків (439 танків T-IV проти 1225 радянських танків Т-34) тощо.

Співвідношення збройних сил протиборчих сторін безпосередньо на кордоні в червні 1941 р. виглядало таким чином: Радянський Союз у прикордонних округах зосередив 170 дивізій, особовий склад яких налічував 3 488 000 осіб, а вермахт мав на кордонах із СРСР 153 дивізії з особовим складом 4 050 000 солдатів і офіцерів; союзники Німеччини сконцентрували 37 дивізій із чисельністю особового складу 745 000 осіб. В артилерії протиборчі сторони на кордонах не мали паритету: 47 000 радянських проти 17 160 німецьких і 6683 союзницьких гармат. Так само в танкових військах на боці Червоної армії була абсолютна перевага: 12 379 радянським танкам протистояли 3 266 німецьких танків і танкеток та 402 танки їхніх союзників. Переконлива перевага була на боці Червоної армії і в авіації: 19 500 літаків проти 1830 німецьких (з них боєздатними були 1280) і 1020 літаків союзників Німеччини.

Червона армія концентрувалася в Литві (для можливого наступу на територію Східної Пруссії), на Білостоцькому та Львівському «балконах» (для ймовірного наступу в напрямках Варшава — Берлін та Краків — Прага відповідно) та в Бессарабії (для ймовірного наступу на Балкано-Дунайський регіон). Німецькі війська зосереджувалися в трьох угрупованнях: група армій «Північ» була сконцентрована в Східній Пруссії та Північно-Східній Польщі для наступу на Прибалтику до Ленінграда (на з’єднання з фінськими військами), група армій «Центр» (найпотужніша) була зосереджена в центральній частині Польщі для наступу на Москву через Мінськ і Смоленськ, група армій «Південь» концентрувалася на південь від Любліна для наступу на територію України з виходом до Волги та Кавказу. Проти радянського угруповання в Бессарабії було зосереджено румунські війська, посилені 11-ю німецькою армією.

На Південно-Західному фронті (який розгорнули на базі Київського особливого військового округу) співвідношення сил було на користь Червоної армії (58 дивізій проти 36,5 німецьких, 868 000 червоноармійців проти 730 000 німецьких вояків, 13 634 гармати проти 9 700 німецьких, 4 776 танків проти 728 у німців, 2 256 літаків проти 800 ворожих).

На користь радянських військ було співвідношення сил у смузі Південного фронту, розгорнутого в Україні та Молдові: румунсько-німецька група армій «Антонеску», розташовані на кордонах із СРСР, включала три армії (3-тю й 4-ту румунські та 11-ту німецьку) загальною чисельністю особового складу 405 000 бійців, на озброєнні яких було до 300 танків (переважно німецьких), до 4000 гармат і мінометів (зазвичай румунських) і 600 літаків (здебільшого румунських). Їм протистояли п’ять радянських армій (9-та, 12-та, 18-та, 19-та й Приморська) загальною чисельністю понад 500 000 осіб, озброєних 1050 танками, 7000 гармат, 1270 літаками.

Червона армія мала колосальну технічну перевагу над вермахтом у танкових військах. Основною ударною силою радянських військ, згідно з тодішньою радянською воєнною наукою, мали бути механізовані корпуси (МК), кожен із яких складався з двох танкових дивізій, моторизованої дивізії, окремого мотоциклетного полку, батальйону зв’язку, інженерного батальйону, корпусної авіаескадрильї. За штатним розписом в одному МК нараховувався 1031 танк, однак реально їх було від 100 до 1200, що часто переважало німецькі танкові групи (які пізніше були перейменовані на танкові армії), котрі налічували від 602 до 968 танків, і німецькі танкові корпуси, у яких було 250—400 танків.

Основні ударні танкові сили Червоної армії були сконцентровані в районі Білостоцького й Львівського виступів — виступів радянського кордону на захід на 120—170 км, які «врізалися» глибоко в німецьку окупаційну зону Польщі. Якби Червона армія готувалася до оборони на власній території, то танкові сили слід було розташувати в «западинах», щоб вони не опинилися в оточенні з перших годин війни. Однак верховне радянське командування визнавало лише наступальну тактику — війну на чужій території, тому сконцентрувало танкові війська в районах, стратегічно невигідних для оборони, але придатних для стрімкого наступу на Захід.

У другій половині 1940-х рр. — на початку 1941 р. з огляду на перевагу в танках, артилерії й авіації, головне командування Червоної армії активно розробляло плани війни на Заході. Оперативні плани передбачали завершення концентрації радянських військ для наступу в період із 1 червня до 10 липня 1941 р. Це означало лише одне: після 10 липня 1941 р. Й. Сталін планував розпочати реалізацію своїх планів наступальної війни. Усвідомлюючи, що німецькі збройні сили, зосереджені в Польщі, можуть стати легкою здобиччю для Червоної армії в разі її наступу, гітлерівське командування планувало випередити своїх московських візаві й атакувати першим.

Бої за Україну в 1941—1942 рр.: провал «стратегічної» оборони

О 3.15 22 червня 1941 р. німецькі артилерія та авіація завдали несподіваного масованого удару по радянських військах — розпочалися бойові дії на східному фронті Другої світової війни. Керівництво СРСР і командування Червоної армії виявилося зовсім не готовим до такого розвитку подій. Й. Сталін ніяк не хотів повірити в те, що А. Гітлер його обіграв. Лише ввечері 22 червня 1941 р. у Москві остаточно впевнилися, що мають справу не з провокаціями, а з повноцінною війною. Тоді було вирішено реалізовувати плани наступу на захід, розроблені до війни, незважаючи на обстановку, що складалася на фронтах. О 21.15 22 червня нарком оборони С. Тимошенко надіслав командувачам фронтів Директиву № 3, у якій поставив військам завдання на 23—24 червня 1941 р.: «Потужними концентричними ударами механізованих корпусів, усією авіацією Південно-Західного фронту й інших військ 5-ї й 6-ї армії оточити та ліквідувати угруповання противника, що наступає в напрямку Володимира-Волинського, Бродів. До