Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Можна поговорити з вами наодинці? – запитала Лілія.

Ми з Летою трохи спантеличено перезирнулися, але погодились. Товариську і веселу Лілею я знаю, як саму себе (ще б пак, я її з семи років няньчу!), тому її хвилювання і потайливість одразу насторожили… і не тільки мене – Лета теж кидає на Лілію занепокоєні погляди.

Ми увійшли до будинку, тож чули тільки віддалений сміх дітей, які насолоджувалися теплим вересневим вечором.

- Я… я не знаю, як у вас про це просити, - Лілія нервово заламувала руки.

- Ти кажи, а ми вже вирішимо, чи зможемо тобі це дати, - обережно сказала я, а Лета ствердно кивнула. А раптом вона комусь винна велику суму? Чи, може, вона захопилася наркотиками? Вона ж в такому неспокійному віці… Ні, ми в будь-якому випадку допоможемо. Спочатку насваримо і дамо по шиї, а тоді допоможемо. Ми ж сім’я.

- Розумієте, я… Я познайомилася з хлопцем, - Лілія густо почервоніла. – Я багато розповідала йому про вас. Можна познайомити вас із ним і його родиною? Просто ви – моя сім’я і я хочу, щоб всі вас так і сприймали. Але якщо я прошу забагато, то так і скажіть, прошу.

- І це все? – я полегшено зітхнула. – Чого ж ти так лякаєш, Лілейко? Фух, а я вже припустила найгірше. Це я від тебе песимізму набралася, Летко. І не треба робити такий вираз обличчя – навіть я тебе таку боюся, хоч ти й моя найліпша подруга! Наша Лілея закохалася, і в цьому немає нічого поганого. Заспокойся, - я перевернула очі. Ця Лета з її гіперопікою… - Коротше, Лілейко, на мене можеш розраховувати, я прийду. Буду рада познайомитися з тим, хто завоював таку прихильність з твого боку.

Лета нагородила мене поглядом я-тебе-вб’ю-без-свідків і серйозно запитала в Лілії:

- Ти його кохаєш? По-справжньому?

- Всім серцем, - палко запевнила Лілія.

- Гаразд. Ми познайомимося з цим твоїм… хлопцем і з його… сім’єю, - Лета буквально видавила з себе ці слова. – Але ти не думаєш, що тобі трохи зарано думати про кохання?

- Я й не думала, - Лілія легковажно знизала плечима, а на її обличчі з’явився мрійливий вираз. – Це почуття просто прийшло, наче нізвідки… Та й ми просто зустрічаємося, ми ж не збираємося миттю одружуватися.

- Слава темряві!

- Їй богу, Лето, ти зараз прямо як мама-квочка! – я дзвінко засміялася.

- А як інакше? Раптом він якийсь… нехороший, - Лета явно хотіла підібрати інший епітет, але присутність Лілії не дала їй вповні висловити свою думку про її кавалера. – Ми нашу Лілею ростили доглядали, оберігали, вчили, а тут прийде якийсь… нехороший хлопець і розіб’є нашій дівчинці сердечко. Не для нього ми квіточку ростили.

Ми з Лілі перезирнулися, ледве приховуючи усмішки. Лета думає, що всі, крім мене, бачать її похмурою і буркітливою песимісткою, але насправді, варто тільки ближче з нею познайомитися – і ти розумієш, як сильно вона за всіх переживає і наскільки вона сентиментальна. Цю її рису добре відчувають усі мешканці будинку на Алмазній вулиці, навіть наймолодші.

- Запевняю тебе, Лето, він найкращий хлопець у Всесвіті! У тебе нема причин для хвилювання, бо ми кохаємо одне одного так сильно, що це просто… дарує крила!

М-м, як все запущено… Я звела губи в трубочку, щоб аж надто не усміхатися.

- Всі ви так кажете, - знову буркнула Лета. – Спершу «Він найкращий!», а потім «Як він міг?! Він же клявся у вічному коханні!» Тьху!

- Наше кохання справді вічне, - Лілі замріяно усміхалася. Вона явно уявляла собі коханого. – Кожного разу, коли бачу його, в грудях стає так тепло, а серце наповнює щастя. Навіть коли чую його ходу вулицею, я не можу втриматися від усмішки… А ви коли-небудь таке відчували?

- Ні, - в унісон відповіли ми з Летою.

Мені завжди було цікаво, як воно – закохатися? В це почуття падаєш без думок про те, яким буде приземлення? Чи воно приходить поступово? Я ще ніколи не закохувалась, так що у мене чисто науковий інтерес… Якщо я сказала, що науковий, значить науковий!

Коли стало геть пізно, ми тепло попрощалися з Лілією, з дітьми, з пані Філайн та іншими наглядачками цього вічного гармидеру, пообіцявши, що неодмінно прийдемо завтра. Дорогою додому я все міркувала про слова Лілії, про те, що кохання «дарує крила». Я самій собі боялася в цьому зізнатися, але я б хотіла це відчути…

- І куди вони ростуть? – риторично запитала Лета. Я промовчала, з усмішкою чекаючи продовження монологу. Яка ж вона все-таки мама-квочка… – Лишалися б собі маленькими і горя б не знали. Ну що, так важко насолоджуватися дитинством бодай до повноліття? Нащо квапитися рости? Шукають собі дорослих проблем на голову… Вони не знають, від чого відмовляються. От ми з тобою чудово знаємо, що втратили. Ми не знали нормального дитинства. Я просила милостиню, бо не мала, що їсти, а з тебе ще з народження ліпили мініатюрну леді і не давали тобі розслабитися і просто відчути себе дитиною. Цього я взагалі не терплю. У світлих ельфів таке враження, наче діти вже народжуватися повинні дорослими… Ні, а цим чого, питається, рватися в доросле життя?

Іноді Леті не вистачає гнучкості. Їй складно поставити себе на місце іншого, в цьому і є вада сильного характеру. Вона просто така, якою є, і не зміниться. Її навіть можна назвати твердолобою. Я більш дипломатично-демократично-толерантна, хоч і жахливо вперта. Мені більшу частину життя щось нав’язували, тому я не можу бачити, як істотам нав’язують думки, правила, етикет. Та мене це бісить! Це єдина річ, через яку ми з подругою можемо посваритися: вона вважає свою думку єдино правильною, а я намагаюся переконати її, що є різні обставини і характери. Найчастіше ці сварки ні до чого не приводять і ми забиваємо на дискусію, переключаючись на щось інше, кожна при своїй думці. Ось і зараз назріла така дискусія…