Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Справи йдуть потихеньку, - усміхнулася фея. Так-так, вона фея, уявляєте?! – Як ви бачили, дітки щасливі і жваві, як завжди. Вчаться з великим задоволенням. Два дні тому Розалі попросила запросити викладача-юриста, хоче вивчати право, щоб стати адвокатом.

- Вона завжди була дуже серйозною і справедливою демоницею, - гордо сказала Лета.

- І може похвалитися хорошою пам’яттю, - додала я. – Це їй знадобиться у вивченні законів. Ви вже запросили викладача?

- Так. Сьогодні я особисто провела співбесіду. Як ви й просили, я задовольняю всі бажання дітей з приводу саморозвитку. Грошей, які в нас лишилися з попереднього вашого внеску, вистачить ще десь на місяць. А того, що ви принесли сьогодні, вистачить ще місяці на три.

- Це добре.

- Але… - няня замовкла, наче вагалася казати чи не казати.

- Що? Хтось із діток захворів? – Лета напружилася. Вічно вона припускає найгірше. Цей її вічний песимізм…

- Ні, на щастя, всі здорові. Але… З’явилися опікуни. Вони хочуть всиновити хлопчика, - стиха повідомила няня, а вираз обличчя Лети став просто кам’яним.

- Хто вони і звідки? Раса? Ви зібрали про них інформацію? – я взяла на себе переговори, бо бачила, що у Лети просто ком став у горлі.

- Ліліана і Фредерік Форстери. Люди. Жінка працює журналісткою у виданні «Вісті Всесвіту» і має непоганий заробіток. Чоловік – відомий художник, я сама бачила кілька його картин. Вони з цього світу, з міста Чірльс, це в Перлинному окрузі. Поки я не знайомила їх з дітьми, сказала, що не я вирішую справи, пов’язані з опікунством. Вони наполягли на зустрічі з вами, і я сказала, що ви повертаєтеся завтра. Форстери попросили повідомити, коли вам буде зручно з ними зустрітися.

- Дякую, пані Філайн, - усміхнулася я няні. – А як вони вам? Приємні люди?

- Мені вони сподобалися. Ввічливі, культурні, пристойно вдягнені, говорять тихо і з гідністю. Видно було, що вони хвилюються.

- Зрозуміло, - я задумалась. Добре було б віддати дитину в хорошу сім’ю. Тут діти, хоч і мають все, що потрібно для хорошого дитинства і гідного майбутнього, та ще й купу друзів на додачу, але не можуть мати такого необхідного родинного тепла. Втім, я теж його не мала, хоч у мене й була родина, тож тут все відносно.

- Чому вони хочуть дитину? – запитала Лета.

Бідолашна. Вона так прив’язується до кожного з наших підопічних, що коли настає час когось віддавати в сім’ю, в душі Лети настає справжня драма. Їй не хочеться нікого відпускати. Ми обидві дуже любимо кожного з наших сонечок. Та в нас вдома ціла колекція їх малюнків є! Кожен файлик підписаний ім’ям дитини і зберігає всі малюнки, подаровані нам в хронологічному порядку. Так, ми любимо діток однаково сильно, але мені чомусь легше їх відпускати. Я знаю, що вони будуть щасливіші з сім’єю, ніж тут. Але Лета… Вона чіпляється буквально до всього в кандидатах на роль батьків: від стилю одягу до того, як вони тримають вилку. Коротше, я їх ще не бачила, але вже співчуваю цим Форстерам. Нелегкі будуть перемовини. Ой, нелегкі…

- Ліліана Форстер не може мати дітей, Алето, - тихо відповіла пані Філайн. – Її на емоціях прокляла відьма в надцятому поколінні, тож магія безсила.

Лета кивнула. Настрій в неї знову скис.

- Та-ак, - оптимістично протягнула я, - спитай у цих Форстерів, чи зручно їм буде зустрітися з нами завтра десь о першій дня. Пообідаємо з ними, дізнаємося про них трохи більше. Може, вони справді гідні люди.

- Буде зроблено, Сабріно, - ввічливо усміхнулася фея.

- Ви навідувалися до Меллі? – погано приховуючи хвилювання, запитала Лета.

Меллі – одна з відданих нами на усиновлення діток. Вона мила дівчинка-гномка. Її ми віддали місяць тому, і з тих пір поки нікого.

- Так, я ходила до неї, - пані Філайн майже розчулено подивилася на Лету. – Вона щаслива. Вже називає своїх опікунів «мама й тато», а їх сина – «братик». Меллі трохи сумує за Алмазною вулицею, але каже, що в справжній родині вона по-справжньому щаслива.

- Добре, - було видно, що у Лети відлягло.

- А тепер йдемо до діток! У нас пікнік! – життєрадісно оголосила я.

Весь вечір ми всі дружно сміялися, гралися і їли різну смакоту. Діти хвалилися своїми досягненнями, а ми з Летою хвалили і заохочували старатися далі. Ідилія.

Раптом до нас підійшла Лілія, найстарша наша підопічна. Їй вже аж сімнадцять! Майже повнолітня і майже доросла, адже належить до людської раси. Світло, як швидко плине час!.. Ми з Лілейкою, як ми її ніжно називаємо, знайомі вже цілих десять років… Десять років тому ми з Летою щойно втекли від товариства зміючок-ельфійок і вперше понюхали свободи. На той час у нас було досить розмите поняття щодо того, як заробляти на життя, тож ми просто вешталися світами і тринькали «позичені» у моїх благородних батьків гроші. Половину казни. То була наша перша крадіжка! Ех, ностальгія… Але все змінилося, коли ми проходили повз храм місцевим богам і побачили сирітку на ім’я Лілія, яка просила милостиню. Ми не змогли заплющити на це очі і забрали її до себе. Тоді ми без вагань витратили решту поцуплених у шляхетної сім’ї Торіарнор грошей на будівництво цього будинку на Алмазній вулиці і найняли пані Філайн. З тих пір ми цупимо золото, і приводимо сюди сиріт. До речі, за десять років цей будинок сильно розрісся за рахунок численних добудов, адже наша родина налічує вже тридцять вісім осіб! Хтось залишається тут до повноліття, як Лілія і кілька її старших друзів, які вже мають власні сім’ї і власні будинки, когось з дітей усиновлюють, а дехто таки живе навулиці і навідується сюди час від часу, просто щоб поспати і поїсти. Ми нікого не тримаємо, хоч це часом буває і нелегко. Кожен з цих маленьких сонечок вже особистість. У них свій погляд на речі, свій досвід, свої мрії. І ми поважаємо їх вибір.