Настя Лайт - Благородство злодюжок, Настя Лайт

- Наші сонечка теж добряче хильнули горя, - я похитала головою. – Кожен з них зазнав особистої драми до того, як прийшов сюди. Вони вже особистості з власним життєвим досвідом, власними страхами і прагненнями. Ти маєш зрозуміти, що вони не можуть вічно лишатися малими спиногризами-бешкетниками. Барні, наприклад, хоче стати кондитером і вже пече кексики та печиво і варить шоколад на замовлення. Віллі хоче стати художником, він реально класні портрети малює. А їм всього тринадцять-чотирнадцять. І знаєш, чому вони так рано починають працювати і дорослішати? Бо хочуть відчути безпеку і впевненість в майбутньому. Хочуть знати, що вони будуть кимось гідним поваги в цьому Всесвіті. Лілія ж завжди хотіла подобатися іншим. Вона хоче жити в любові, а той хлопець може дати їй цю любов. Знаєш, я ніколи ще не бачила її такою щасливою і повною надій, як сьогодні. А щастя наших сонечок – це і є те, до чого ми з тобою прагнемо, чи не так? Лілі ніколи не мала конкретної мети, вона досі не бачить свого майбутнього. Може, її почуття допоможуть їй зрозуміти, чого вона хоче? Може, її доля – стати прекрасною дружиною і матір’ю? Це їй вирішувати. Як і те, кому віддати своє серце. Дівчинці вже сімнадцять, і вона закохана. Це світле, прекрасне почуття, і я вірю, що в неї все складеться найліпшим чином. Найменше, що ми можемо зробити для неї – це дати підтримку, сказати, що вона не сама і в нашому домі її ніколи не спіткає осуд, що б не сталося. Ми не можемо огородити діток від усіх проблем, як і від усього бруду цього Всесвіту. Змирися.

- Тобто ми повинні просто мовчати і дивитися, як вона руйнує своє життя? – очі Лети небезпечно спалахнули. – Просто дивитися, як вона піде в добровільне рабство і страждатиме від хронічної зневаги, як моя мама?

- Я такого не казала, ти перекручуєш. Та й з чого ти взагалі взяла, що вона страждатиме? – щось мені не подобаються такі думки подруги. – В цьому світі існують розлучення.

- Точно, - Лета аж видихнула. – Я забула. О темрява, мені аж на душі полегшало від цього! Просто… Розумієш, після того, як я бачила, як страждала від шлюбу мама, я… Ти розумієш.

- Розумію, - я міцно обійняла подругу.

- Я така рада, що мені є з ким про це поговорити. Ти не уявляєш, наскільки мені полегшало від того, що я розповіла тобі про все.

- Ха, ти мені винна круасан за мої втрачені нерви! Ти хоч уявляєш, як я за тебе, маленьку і беззахисну, переживала? Мої ріки сліз на твоїй совісті!

- Ой, а тобі тільки дай привід поплакати! Я ж бачу, як ти ридаєш над книжками. У їх авторів ти чомусь компенсацію не вимагаєш.

- А в них невигідно вимагати компенсацію.

- І чому?

- Бо вони далеко, а мені листи їм строчити лінь. А от ти близенько, напрягтися сильно не треба, - я показала Леті язик.

- Ах ти ж! – жартівливо обурилась вона і ми наввипередки побігли до своєї квартири.

***

Дівчата не помітили, як за ними пильно спостерігали дві постаті в темних плащах, що робили своїх власників майже невидимими в тіні темного вечірнього провулку.

- Знайшлися наші куріпочки, - зловтішно мовив один з чоловіків. – Може, простежимо, куди вони стільки золота вбухати хочуть? Схопити їх ми завжди встигнемо, а от цікавість було б приємно вдовольнити. Що скажеш?

- Я не проти, - після короткої паузи коротко й хрипко відповів його співрозмовник.

- Тоді треба знайти, де переночувати, - життєрадісно мовила перша постать і повела другу вздовж вулиці. – І поїсти. Я вмираю з голоду. Не відмовився б від печеної курки, шашлику з яловичини, смаженої картоплі з грибами, якогось салату, свіжого теплого хлібу, хорошого вина, пирога з м’ясом…

- Ти знов те все не з’їси і будеш змушувати мене доїдати, - меланхолійно зазначив його раціональний співрозмовник.

- Та коли це я тебе змушував?!

- Кожного разу, коли ми їмо не вдома. Востаннє – на минулому тижні.

- Та то я просто перекусив перед вечерею, то й не подужав усе замовлення!

- Угу, і два тижні тому – теж підкріпився перед обідом. І до цього так само, - о, який сарказм звучав у цьому хрипкому голосі!..

Подальша розмова загадкових чоловіків зовсім стихла вдалині.